Щиголь - Донна Тартт
— Дівчат?
— Дівчат, хлопців, та кого заманеться. Слухай, слухай, — сказав він, підіймаючи руку, — я не дозволив би втягти себе в такі справи. Мене самого мало не продали, коли я був малим хлопчиком, — ці гади обплутали всю Україну, чи, принаймні, раніше їх там дуже багато було, на кожному розі чи залізничній станції, і я можу тобі сказати: якщо ти молодий і в житті тобі не щастить, то це можна сприйняти як нормальний вихід. Нормальний на вигляд чоловік обіцяє влаштувати тебе на роботу в лондонському ресторані або десь там, купує тобі квиток на літак і паспорт — ха-ха! Минає кілька днів, і ти прокидаєшся з руками в кайданах у якомусь підвалі. Я ніколи в такі справи не втягувався. Це неправильно. Але так буває. І коли картина вислизнула з моїх і Горстових рук — хто знає, як там нею торгують? Вона потрапляє то до однієї групи, то до іншої. Я запевняю, — він підняв указівного пальця, — твоя картина не зникне, потрапивши до колекції якогось олігарха, що захоплюється мистецтвом. Надто вона знаменита. Ніхто не схоче купити її. Що він із нею робитиме? Нічого. Хіба що копи її знайдуть, а вони ще не знайшли, ми це знаємо.
— Я хочу, щоб копи її знайшли.
— Ну, ти мислиш шляхетно. — Борис енергійно потер ніс. — Але я поки що знаю тільки те, що вона випливе на поверхню, і то в досить вузькому колі. А Віктор Вишня мій великий друг і багато чим мені завдячує. Тому збадьорись! — сказав він, схопивши мене за руку. — Не будь таким блідим і хворим! І ми скоро знову про це поговоримо, я обіцяю.
XVIII
Стоячи під вуличним ліхтарем, де висадив мене Борис («Не можу підвезти тебе додому! Я запізнююсь! Мене вже чекають!»), я був такий приголомшений, що мусив роззирнутися навкруги, аби зрозуміти, де я є, — пінястий сірий фасад Елвін-корту, мертвотна недоумкуватість бароко, освітлені прожектором кам’яні стіни, різдвяні прикраси над дверима ресторану Петросяна розбудили глибокий гонг у моїй пам’яті: грудень, моя мати в присипаному снігом капелюсі, «зачекай, малий, зараз я збігаю за ріг вулиці й куплю круасанів нам на сніданок»…
Я так зосередився на собі, що чоловік, який швидко вийшов із-за рогу вулиці, врізався просто в мене:
— Обережніше!
— Пробачте, — сказав я, струснувшись.
Хоч наше зіткнення було провиною того чоловіка, який надто гучно реготав і базікав по мобілці, щоб дивитися, куди він іде, кілька людей на хіднику подивилися на мене з осудом. Засапаний і збентежений, я спробував прикинути, що мені робити. Я міг сісти на метро й поїхати до Гобі, якби мені хотілося їхати на метро, але помешкання Кітсі було ближче. Вона та її співмешканки Франсі й Ем у такий час мали бути десь на своєму дівочому вечорі (як я знав із досвіду, писати їй есемески або телефонувати було марно; вони зазвичай ішли в кіно), але в мене був ключ, і я міг увійти до її кімнати, чогось випити й полежати, поки чекатиму, коли вона повернеться додому.
Погода прояснилася, морозний місяць виглядав крізь прогалину в грозових хмарах, і я знову пішов на схід, раз у раз зупиняючись і намагаючись зупинити таксі. Я не мав звички заходити до Кітсі, спершу не зателефонувавши, головним чином тому, що мені не дуже подобалися її співмешканки, і це почуття в нас із ними було взаємним. Та попри Франсі та Ем і наші натягнуті жарти на кухні, помешкання Кітсі було одним із тих небагатьох місць у Нью-Йорку, де я почувався в цілковитій безпеці. Ніхто не знав, де мене шукати, коли я в Кітсі. Там було постійне відчуття тимчасовості. Вона не тримала там багато одягу й користувалася переважно тим, що було у валізі, яка лежала на полиці в ногах її ліжка. І з незбагненних причин мені подобалася порожня, заспокійлива анонімність цієї квартири, яка була весело, але негусто декорована килимками з абстрактним візерунком, обставлена модерними меблями з недорогої дизайнерської крамниці. Ліжко вона мала зручне, з добрим світлом для читання, був у неї також телевізор із великим плазмовим екраном, тож ми могли лежати в ліжку й дивитися кіно, якщо мали такий настрій; а холодильник із неіржавкої сталі був завжди напхом напханий дівчачою їжею: хумусом та оливками, тортами й шампанським, великою кількістю замовлених на винос ідіотських вегетаріанських салатів і півдесятком видів морозива.
Я понишпорив у кишені, шукаючи ключ, потім неуважно відімкнув двері (думаючи про те, чи знайду я там щось поїсти, чи доведеться щось замовити? Вона, безперечно, пообідає, чекати немає сенсу) і майже вдарився об двері носом, бо вони були зсередини взяті на ланцюжок.
Я зачинив двері й хвилину стояв спантеличений. Відчинив їх знову — і знову вони з брязкотом уперлися в ланцюжок: червона канапа, гравюри в рамках і свічка, яка горить на журнальному столику.
— Агов, там хтось є? — гукнув я, і ще раз, трохи голосніше: — Там хтось є? — почувши всередині якийсь рух.
Я гримав у двері досить гучно й, певно, підняв на ноги всіх сусідів, коли нарешті Емілі через, як мені здалося, дуже довгий відтинок часу, підійшла до дверей і подивилася на мене крізь щілину. Вона була в зношеному домашньому светрі й штанах із яскравим малюнком, який робив її зад значно більшим.
— Кітсі немає вдома, — сказала вона млявим голосом, не знімаючи двері з ланцюжка.
— Гаразд, я знаю, — сказав я роздратовано. — Нормально.
— Я не знаю, коли вона повернеться.
Емілі я знав ще відтоді, коли їй було дев’ять років, і ця товстопика дівчинка гримала дверима перед самим моїм носом у помешканні Барбурів, ніколи не приховуючи того факту, що, з її точки зору, я не є гідним кандидатом для дружби з Кітсі.
— Будь ласка, відчини мені двері. — Я вже не на жарт розлютився. — Я її почекаю.
— Пробач. Але зараз незручний час.
Ем досі носила коротку стрижку з чубчиком — так само її пшенично-каштанове волосся було підстрижене і в дитинстві, й від того, як вона випинала щелепу — достоту як у другому класі, — мені пригадався Енді, який терпіти її не міг, Еммі Флегмі, Емілайзер.
— Це безглуздо. Відчини мені двері, — повторив я ще більш роздратованим голосом, але вона й далі незворушно стояла у щілині дверей, дивлячись мені не в очі, а кудись на
