Проблема Спінози - Ірвін Ялом

– Нумо до справи, – мовив він, знявши з полиці свій добряче зачитаний примірник юдейської Біблії, поклавши масивний том по центру стола й уже майже розкривши його, щоб гості могли подивитися. Але раптом передумав і на півдорозі спинився, від чого книга знову згорнулася.

– Я дотримаю своєї обіцянки й покажу вам, що саме сказано – або чого не сказано – у нашій Торі про богообраність євреїв. Але розпочати хотів би з найважливіших висновків, яких дійшов за багато років біблійних студій.

І Бенту, з дозволу присутніх, почав:

– Головне послання Біблії щодо Бога полягає, як на мене, у тому, що Він – досконалий, довершений і володіє абсолютною мудрістю. Бог є всім і створив світ та все суще із Себе Самого. Ви згодні?

Франку одразу кивнув. А от Жако як слід подумав, випнув спідню губу, розтиснув праву руку й виставив долоню та підтвердив почуте повільним, обережним кивком.

– Оскільки Бог, за визначенням, є досконалим і не має потреб, то звідси випливає, що Він створив світ не для Себе, а для нас.

На це Франку знову кивнув, а Жако відповів спантеличеним поглядом і виставленими перед собою долонями, які означали: «До чого тут це?»

Але Бенту спокійно вів далі:

– А оскільки Він створив нас із Себе Самого, то мав на меті, щоб усі ми – позаяк ми, знову ж таки, єдиносутні Йому – знайшли щастя й блаженство.

Жако енергійно кивнув, неначе нарешті почув щось таке, із чим міг погодитись.

– Так, я чув, як мій дядько казав, що іскра Божа – в кожному з нас.

– Достеменно. Тут ми з твоїм дядьком повністю згодні, – сказав Спіноза й, помітивши, що Жако спохмурнів з обличчя, вирішив надалі утримуватися від таких зауважень: той був надто розумний і підозріливий, щоб стерпіти поблажливе ставлення. Розгорнувши Біблію, Бенту почав гортати сторінки. – Ось, почнімо з кількох віршів у книзі Псалмів. – І взявся повільно читати гебрайською, водячи пальцем по кожному слову й – задля Франку – перекладаючи їх португальською. Але всього за кілька хвилин Жако його увірвав – захитав головою й запротестував: «Ні-ні-ні».

– Що «ні»? – запитав його Бенту. – Переклад мій не подобається? Запевняю тебе, що…

– Справа не в словах, а у твоїй манері, – перебив Жако. – Мене як єврея обурює твоє поводження зі священною книгою. Ти не цілуєш, не шануєш її. Замало не пожбурив на стіл і тицяєш немитим пальцем у сторінку. Читаєш без наспіву, без жодних модуляцій у голосі. Бубниш, наче перед тобою контракт на закупівлю родзинок. Таке читання ображає Господа!

– Ображає Господа? Прошу тебе, Жако, не звертаймо з раціонального шляху. Хіба ми щойно не зійшлися на тому, що Бог довершений і не має потреб, а не істота на кшталт нас із тобою? Невже такого Господа може образити суща марниця, як-от стиль мого читання?

Жако мовчки похитав головою, а Франку кивнув на знак згоди й підсунув своє кріселко ближче до Бенту.

І Спіноза продовжив уголос читати псалом по-гебрайськи, але з португальським перекладом для Бенітеша:

– «Господь добрий до всіх, а Його милосердя на всі Його творива!»[20] – А відтак, перескочивши вперед у тому самому псалмі, повів далі: – «Господь близький усім, хто взиває до Нього…»[21] Повірте, – сказав він, – я міг би підібрати силу-силенну віршів, де ясно говориться, що Бог дав усім людям однаковий розум і так само влаштував їхні серця.

Тут його увагу привернув Жако, який знову захитав головою:

– Ти що, не згоден із моїм перекладом? Запевняю тебе, що тут сказано «всім», а не «всім євреям».

– Заперечити цього я не можу: слова є слова. Що сказано в Біблії, те сказано. Але слів там є багато, і багато прочитань, і багато тлумачень численних авторитетів. Ти що, не береш до уваги – або навіть не знаєш – видатних коментарів Раші й Абарбанеля?

Бенту й вухом не повів:

– Я з молоком матері всмоктав і ці коментарі, й коментарі до цих коментарів. Читав їх від сходу й до заходу сонця. Роками студіював священні книги, і, як ти сам щойно визнав, багато хто в нашій громаді поважає мене як ученого. Але кілька років тому я пішов власним шляхом, досконало вивчив давньоєврейську та арамейську, відклав осторонь чужі коментарі й узявся наново вивчати сам текст Біблії. Для істинного розуміння її слів необхідно опанувати прадавню мову й читати з розкутим, незашореним духом. Мені хочеться, щоб ми читали й розуміли справжні біблійні слова, а не те, що вони означають на думку когось із рабинів, не якісь уявні метафори, що їх начебто вбачають там учені, й не якесь таємне послання, що ввижається кабалістам у відповідних синтаксичних конструкціях і числовому значенні літер. Я хочу свіжим поглядом сприймати те, що справді сказано в Біблії. Така моя метода. То мені продовжувати?

Франку сказав: «Так, продовжуй, будь ласка», а от Жако не квапився з відповіддю. Він помітно хвилювався, бо, щойно зачувши, як Бенту наголошує на слові «всім», одразу ж уловив, до чого той хилить, і нюхом відчув пастку попереду. Тож спробував зіграти на випередження:

– Ти й досі не відповів на моє запитання – просте та нагальне: «Чи заперечуєш ти богообраність євреїв?»

– Жако, ти ставиш свої запитання неправильно. Я, вочевидь, неясно висловився. Мені ж бо хочеться зробити не що інше, як кинути виклик твоєму ставленню до авторитетів загалом. Річ не в тім, що я це заперечую, а якийсь рабин або інший учений це стверджує. Не здіймаймо очі горі, на великих і шанованих, а натомість звернімо їх на слова священної книги, які сповіщають: істинне щастя й блаженство полягають суто в радості від того, що праведне. Біблія не велить нам пишатися тим, що лише ми, євреї, благословенні або що нам дано більше радості, оскільки інші не відають про істинне щастя.

Жако ніяк не виказав своєї згоди із цими аргументами, тож Бенту спробував змінити тактику:

– Дозволь мені навести тобі приклад із досвіду нашого сьогоднішнього спілкування. Там, у крамниці, я з’ясував, що Франку не знає гебрайської. Правильно?

– Ну, так.

– Тоді скажи мені от що: невже я маю звеселитися від того, що знаю гебрайську краще, ніж він? Невже його необізнаність у давньоєврейській мові робить мене мудрішим, ніж годину тому? Радіти своїй перевазі над іншими – вияв не праведності, а зловтіхи й хлоп’яцтва. Хіба це не правда?

Той стенув плечима на знак скепсису, але Бенту відчував приплив енергії. Пригнічений роками вимушеного мовчання, він насолоджувався з отриманої нагоди озвучити численні лінії аргументації, які весь цей час вибудовував. І тому знову звернувся до Жако:

– Ти, поза сумнівом, не станеш заперечувати,