Проблема Спінози - Ірвін Ялом

Нервово куйовдячи пальцями своє довге волосся, Франку нічого на це не сказав, а тільки злегенька кивнув.

І Бенту, знову обернувшись до його кузена, повів далі:

– От я й питаю, Жако, – звідки ти знаєш гебрайську?

– Мої предки стали «новими християнами» три покоління тому, – швидко мовив Жако, – але залишилися криптоєвреями, повні рішучості зберегти свою віру живою. Одинадцятирічним хлопцем батько послав мене в Роттердам, працювати в його торговельному закладі, і наступних вісім років я щоночі вивчав гебрайську зі своїм дядьком, рабином. Він підготував мене до бар-міцви в роттердамській синагозі, а відтак до самої смерті продовжував навчати єврейського звичаю. Останніх двадцять років я здебільшого провів у Роттердамі й повертався нещодавно до Португалії тільки для того, щоб визволити свого кузена.

– А ти, – тут Бенту обернувся до Франку, чиї очі виказували зацікавлення лише погано підметеною підлогою в крамниці заморських товарів Спінози, – ти гебрайської не знаєш?

За нього відповів Жако:

– Звісно, що ні. Адже ти сам щойно сказав, що в Португалії цю мову заборонено. Нас усіх навчають читати біблійні книги латиною.

– То ти, Франку, не знаєш гебрайської?

Але тут знову втрутився Жако:

– У Португалії ніхто не наважується навчати гебрайської. Бо не лише він сам умить постане перед смертю – ні, полюватимуть на всю його родину. Цієї самої миті мати та двоє сестер Франку переховуються.

– Франку, – і Бенту, нагнувшись, зазирнув тому просто у вічі, – за тебе весь час відповідає Жако. Чому ти не хочеш говорити за себе сам?

– Він лише намагається мені допомогти, – пошепки відказав той.

– Тим, що сам ти й далі мовчатимеш?

– Я надто вбитий горем, щоб відповідати за свої слова, – відповів Франку вже голосніше. – Жако правильно говорить: моїй родині загрожує небезпека і, як він і сказав, з єврейських предметів я не знаю нічого, крім літер алеф, бет, ґімель, яких він навчив мене, малюючи їх на піску. Та й ті доводилося стирати, затоптуючи ногами.

Бенту всім корпусом розвернувся до Франку, демонстративно відсторонивши лице від Жако.

– Ти теж гадаєш, наче його служба наснажила, а тебе лише ввергла в сум’яття?

Той кивнув.

– І твоє сум’яття спричинили…

– …мої сумніви й почуття. – Тут Франку нишком кинув погляд на Жако. – Настільки сильні почуття, що мені страшно їх описувати. Навіть тобі.

– Повір, що я не засуджуватиму їх, а збагну.

Той не підняв очей, а голова в нього затряслася.

– Ти надзвичайно наляканий, – повів далі Бенту. – Дай-но я спробую тебе заспокоїти. Для початку поміркуймо, чи раціональний твій страх.

Франку скривився й спантеличено витріщився на Спінозу.

– З’ясуймо, чи обґрунтований він. Візьми до уваги ось які дві речі: по-перше, я не становлю загрози. Обіцяю тобі, що ніколи й нікому не передам твоїх слів. Ба більше – сам багато в чому сумніваюся й, можливо, навіть поділяю деякі з твоїх почуттів. А по-друге, в Голландії безпечно: інквізиції тут немає. Ані в цій крамниці, ані в цій громаді, ані в цьому місті, ані в цій країні взагалі. Амстердам уже багато років незалежний від Іберії. Тобі це відомо, еге ж?

– Так, – тихо відказав той.

– Та навіть попри це якась непідконтрольна тобі частина твоєї ж психіки й далі поводиться так, наче їй загрожує страшна й безпосередня небезпека. Хіба не вражає таке роздвоєння її функцій? І те, як розум – найвищий вияв психічного – пасує перед емоціями?

Франку не виявив інтересу до цих разючих феноменів.

Бенту позволікав, одночасно переживаючи нетерпіння, яке наростало, й відчуття якогось покликання, замало не обов’язку. Чи не забагато й заскоро він хоче від Франку? Йому пригадалися численні випадки, коли раціо не було спроможне вгамувати його власні страхи – так сталося не далі як минулого вечора, коли він пробирався крізь натовп, що прямував до синагоги на суботню службу.

Зрештою той вирішив удатися до єдиного наявного важеля впливу та якнайлагіднішим тоном промовив:

– Ти благав мене допомогти, і я погодився. Але якщо справді цього хочеш, то наразі мусиш довіритися мені. Треба, щоб ти допоміг мені надати допомогу тобі. Розумієш?

– Так, – відказав Франку, зітхнувши.

– Що ж, тоді наступним твоїм кроком має стати озвучення страхів.

Той похитав головою:

– Не можу. Вони надто жахливі. Та ще й небезпечні.

– Нехай які вони жахливі, але перед світлом розуму не встоять. А ще я щойно пояснив тобі, що загрози вони не становлять, адже боятися нічого. Ну ж бо, кріпися! Настав час поглянути їм в обличчя. А інакше, повторюю, – тут Бенту заговорив рішуче, – немає сенсу продовжувати нашу зустріч.

Франку глибоко вдихнув і почав:

– Сьогодні в синагозі я чув, як Біблію читали незнайомою мовою. А я не розумів нічогісінько…

– Ну годі, Франку, – втрутився Жако, – аж звісно, що не розумів. Я ж тобі вкотре повторюю: цій біді ми зарадимо. Рабин дає уроки гебрайської. Наберися терпіння.

– А я тобі вкотре повторюю, – огризнувся кузен, і в його голосі забриніло роздратування, – що йдеться не тільки про мову. Ти хоч інколи слухатимеш, що я кажу?! Річ в усьому побаченому. Цього ранку в синагозі я роззирнувся довкола – на хитромудро розшиті ярмулки, смугасті біло-сині молитовні покривала, голови, що розгойдувалися сюди-туди, наче папуги над годівницями, на здійняті вгору очі… Почув те все, побачив і подумав – ні, мені несила сказати, що я подумав.

– Франку, говори, – вмовляв Жако. – Ти ж сам учора казав мені, що цей наставник – саме той, якого ти шукаєш.

Бенітеш заплющив очі.

– І я подумав, а яка різниця між побаченим і тією виставою – ні, я скажу все, що на думці, – тим цирком, який відбувався під час католицької меси, що на неї нас, «нових християн», заганяли насильно? А після меси, в дитинстві… пам’ятаєш, Жако, як ми з тобою глузували з католиків? Кепкували із чудернацького облачення священників, нескінченних кривавих зображень розп’яття, колінопреклоніння перед мощами святих, із гостій та вина – причастя з «плоті» й «крові». – Голос Франку піднісся. – Євреї, католики… яка різниця?.. І там, і там божевілля. Скрізь божевілля.

Жако покрив голову ярмулкою, наклав на неї долоню й тихенько затягнув юдейську молитву. А не менш ошелешений Бенту став ретельно шукати єдино правильні, найзаспокійливіші слова:

– Мучитися такими думками, гадаючи, що нікого іншого вони не навідують… почуватися полишеним сам на сам зі своїми сумнівами… це, мабуть, жахливо.

А Франку квапливо додав:

– У мене є ще одна, навіть жахливіша, думка. Мені все не йде з голови, що заради цього божевілля мій батько пожертвував власним життям. Заради цього божевілля він наразив на небезпеку всіх нас – мене, своїх батьків, мою матір,