Проблема Спінози - Ірвін Ялом

татові просто знайомим – навіть не родичем або близьким другом (принаймні як мені відомо). Жоден із нас в очі не бачив ні його, ні її, тож досі таємниця, чому наш батько поручився за той вексель. Але ж ти знаєш, що в нас був за батько: забачивши людину, яка потрапила в біду, він простягав не одну, а обидві руки допомоги й не думав про наслідки. Коли вдова та її єдина дитина померли торік від чуми, залишивши свій борг непогашеним, Дуарте Родріґес – той побожний юдей, що воссідає на бімі[14] в синагозі й скупив уже половину будинків на Йоденбрестрат, – спробував перекласти свої збитки на нас, натиснувши на рабинський суд, щоб той зажадав від бідолашної родини Спіноз виплати боргу того, кого жоден із нас навіть не знав.

Тут Бенту робить паузу:

– Тобі й самому це відомо, Ґабріелю? Хіба ні?

– Так, але…

– Дослухай, брате. Важливо, щоб ти вповні все зрозумів, адже одного дня саме ти можеш стати главою родини. Ну й от, Родріґес представив той вексель рабинському судові, багато членів якого запобігають у позивача ласки, позаяк саме він жертвує на синагогу найбільше. А тепер скажи мені, Ґабріелю: чи захотіли б вони засмутити його? Тож бет-дін майже негайно постановив, що весь борг має бути покладено на родину Спіноз. А розмір боргу такий, що він довіку тягтиме з нас усі соки. Ба гірше: суд також ухвалив, що наш спадок від матері має відійти Родріґесу в рахунок боргу. Ти вловлюєш усі нюанси, Ґабріелю?

Брат неохоче кивнув, і Спіноза повів далі:

– Тож три місяці тому я звернувся до голландського правосуддя, бо в цьому більше резону. По-перше, ім’я Дуарте Родріґеса нічого для нього не важить. А крім того, за голландським законодавством, глава родини несе відповідальність за такий борг, лише якщо досяг двадцятип’ятилітнього віку. А оскільки я поки молодший, то нашу родину можна врятувати. Ми не муситимемо виплачувати батькові борги й, навіть більше од того, зможемо отримати гроші, які залишила нам мати. І то, говорячи «ми», я маю на увазі тебе та Ребеку, бо маю намір передати вам усю свою частку. Я одинак, і гроші мені ні до чого. Ну й останнє, – підсумував Бенту. – Про невдало обраний момент. Оскільки моє двадцятип’ятиліття припадає до твого весілля, то мені довелося діяти негайно. Ну а тепер скажи мені: невже ти не бачиш, що я, навпаки, чиню відповідально щодо родини? А чи тобі не дорога твоя свобода? Якщо я не вживатиму заходів, ми до скону опинимося в кабалі. Ти цього хочеш?

– Я волію залишити все в руках Господа. Хто дав тобі право кидати виклик законам нашої релігійної громади? А що ж до кабали, то я б надав їй перевагу перед остракізмом. Ну а крім того, батько Сари говорив не лише про судовий процес. Хочеш почути, що ще він сказав?

– Гадаю, ти хочеш мені розповісти.

– Сказав, що «проблему Спінози», як він її називає, можна простежити на багато років назад – аж до зухвальства, яке ти виявив, готуючись до бар-міцви[15]. А ще згадав, як рабі Мортейра виділяв тебе поміж решти учнів і подумував зробити своїм наступником. Аж тут ти назвав біблійну історію про Адама та Єву «байкою». За словами батька Сари, коли рабі дорікнув тобі – мовляв, як можна заперечувати слово Господнє – то ти відповів: «У Торі плутанина, бо якщо Адам був першим із людей, то з ким же одружився Каїн, його син?» Ти справді казав таке, Бенту? Ти правда назвав Тору «плутаниною»?

– Правда в тому, що Тора називає Адама першим із людей. І в тому, що там таки сказано, наче його син, Каїн, одружився. Тож ми, поза сумнівом, маємо право поставити очевидне запитання: якщо Адам був першим із людей, то як же міг Каїн із кимось одружитися? Із цього питання – так званої проблеми преадамітів – у біблеїстиці вже понад тисячу років триває дискусія. Тож якщо запитати мене, чи не байка це, я змушений буду дати ствердну відповідь: очевидно, ця історія лиш метафора.

– Ти кажеш так, бо не розумієш її. А чи твоя мудрість перевершує Господню? Хіба не знаєш, що з поважних причин нам не дано пізнати самостійно, тож ми мусимо покладатися на рабинів у справі тлумачення й роз’яснення Святого Письма?

– І рабинів такий висновок якнайкраще влаштовує, Ґабріелю. Професіонали від релігії в усі віки прагнули стати єдиними посвяченими в таємниці. Це ж бо ставало їм у неабиякій пригоді.

– Батько Сари сказав, що так нахабно сумніватися в Біблії та наших релігійних наставниках – обурливо й загрозливо не лише для євреїв, а й для християнської спільноти. Бо Біблія священна й для неї.

– Ґабріелю, невже ти гадаєш, що нам треба зректися логіки, зректися свого права на сумнів?

– Я не відмовляю тобі в особистому праві на логіку й сумніви щодо рабинських законів. Не відмовляю в праві сумніватись у святості Біблії. Власне, я навіть не відмовляю тобі в праві гнівити Господа. Це твоя справа. Або, може, хвороба. Але відмовою тримати свої погляди при собі ти кривдиш мене та сестру.

– Ґабріелю, та розмова з рабі Мортейрою про Адама і Єву відбулася понад десять років тому. А відтоді я і мовчав про свої погляди. Але два роки тому я дав обітницю вести праведне життя, яка передбачає цілковиту заборону на брехню. Тож якщо в мене запитають мою думку, я правдиво викладу її – тому й відхилив запрошення батька Сари повечеряти з ним. Але насамперед не забувай, Ґабріелю, що ми з тобою – дві душі, а не одна. Ніхто з місцевих нас не переплутає. Й не звинуватить тебе в заблуді старшого брата.

А Ґабріель подався геть із кімнати, хитаючи головою й буркочучи:

– Мій старший брат лепече бозна-що.

Три дні по тому блідий і схвильований Альфред Розенберґ запросив поради в учителя.

– У мене проблема, гер Шефер, – почав Альфред, відкриваючи ранця й витягуючи звідти автобіографію Ґете на сімсот сторінок, із-поміж яких стирчали кілька нерівно відірваних клаптів паперу – закладок. Розгорнувши книжку на першій із них, він тицьнув пальцем у текст.

– Ґете згадує про Спінозу ось у цьому рядку. А відтак ще й отут, кількома рядками пізніше. Але далі йдуть кілька абзаців, де це ім’я не з’являється, тож я не можу збагнути, про нього там мова чи ні. Я, власне, не розумію тут майже нічого. Дуже складно написано. – Перегорнувши сторінки, він указує на інший уривок. – Ось, і тут те саме. Він