Проблема Спінози - Ірвін Ялом
Рутинним завданням, тренуванням латинського лексикону, опікувалася дочка ван ден Ендена, Клара-Марія, довготелеса й тонкошия тринадцятилітка зі звабливою усмішкою й сколіозом. Вона й сама мала дивовижний хист до лінгвістики і, не соромлячись, демонструвала свої здібності іншим студентам, раз по раз перескакуючи з мови на мову під час обговорення з батьком тогоденних успіхів кожного з них. Попервах Бенту був шокований: одним із догматів юдаїзму, що їх він ніколи не брав під сумнів, була нижчість жінок – як у правовому, так і в розумовому сенсі. Й хоча Клара-Марія його ошелешила, той став сприймати її як таку собі дивину, примху природи, окремо взятий виняток із правила, що розум жінки – не рівня чоловічому.
Щойно ван ден Енден із п’ятьма студентами, що билися над грецькою, виходили з аудиторії, як Клара-Марія – із мало не комічною для тринадцятилітки серйозністю – починала ганяти Бенту й Дірка Керкрінка, німецького студента, за матеріалом їхнього домашнього завдання – словниковим запасом і відмінюванням. Дірк студіював латину, бо потребував її для вступу на медичний факультет у Гамбурґу. Попрактикувавши з ними нові слова, Клара-Марія попросила Бенту та Дірка перекласти латиною популярний голландський віршик Якоба Катса про належну для молодих незаміжніх дівчат поведінку, що його вона продекламувала в чарівній манері. А відтак засіяла, підвелася та зробила кніксен, коли спершу Дірк, а за ним одразу ж і Бенту зааплодували її декламації.
Для Бенту апогеєм вечора завжди ставало його завершення, коли всі студенти збиралися в більшій з аудиторій – єдиній, яка мала вікна, – щоб прослухати лекцію ван ден Ендена про античність. Того разу її темою була давньогрецька ідея демократії – на його думку, найдосконалішої форми правління, хоча й доводилося визнати (тут він кинув погляд на доньку, яка відвідувала всі його лекційні заняття), що «давньогрецька демократія залишала осторонь понад п’ятдесят відсотків населення, зокрема жінок і рабів». «Замисліться над парадоксальним становищем жінки в драматургії Давньої Греції, – вів далі лектор. – З одного боку, грекиням було заборонено відвідувати вистави (або ж, пізніше, у просвіченіші століття, їх допускали в амфітеатр, але тільки на ті місця, звідки було найгірше видно сцену). І водночас згадайте героїнь грецьких драм – жінок зі сталевою волею, які стали протагоністками найвидатніших трагедій Софокла та Еврипіда. Дозвольте мені коротко описати трьох найгрізніших персонажок в усій класичній літературі – Антігону, Федру й Медею».
А після лекції, під час якої він звертався до Клари-Марії з проханням прочитати кілька найдраматичніших пасажів Антігони грецькою і голландською, ван ден Енден попросив Бенту затриматися на кілька хвилин, коли решта вже пішли.
– Бенту, нам треба поговорити про кілька речей. По-перше, пам’ятаєте мою пропозицію, що її я зробив, коли ми вперше зустрілись у вашій крамниці? Обіцянку познайомити вас зі спорідненими душами поміж мислителів? – Бенту кивнув, і ван ден Енден повів далі: – Я не забув про неї і ось-ось візьмуся до виконання обіцяного. Ваші досягнення з латини – грандіозні, тож тепер ми звернемося до мови Софокла й Гомера. Наступного тижня Клара-Марія почне навчати вас грецького алфавіту. А крім того, я підібрав тексти, які мають по-особливому вас принадити. Ми працюватимемо над уривками з Аристотеля й Епікура, які стосуються саме тієї проблематики, що до неї ви виказали зацікавлення під час нашої першої зустрічі.
– Це ви про записи в моєму щоденнику щодо суєтних і нескороминущих цілей?
– Точнісінько так. А для подальшого вдосконалення вашої латини я пропоную вам ось який крок: відтепер робіть нотатки саме цією мовою.
Бенту кивнув.
– І ще одне, – вів далі ван ден Енден. – Ми з Кларою-Марією готові вивчати гебрайську під вашим наставництвом. Ви не проти розпочати заняття з наступного тижня?
– Залюбки, – відказав Бенту. – Це принесло б мені неабияку насолоду та дало б змогу повернути вам мій величезний борг.
– То, може, час подумати про дидактичні методи? Ви маєте хоч якийсь досвід викладання?
– Три роки тому рабі Мортейра просив мене допомогти йому навчати гебрайської молодших учнів. Я занотував тоді чимало думок щодо хитросплетінь давньоєврейської та сподіваюся одного дня укласти граматику цієї мови.
– Чудово. Не сумнівайтесь, у вас будуть уважні студенти з величезною жагою до знань.
– Кумедний збіг, – докинув Бенту, – якраз сьогодні по обіді я став адресатом дивного прохання про дидактичну розмову. Кілька годин тому мене розшукали двійко вбитих горем чоловіків і спробували перетворити на такого собі наставника. – І Бенту взявся розповідати подробиці своєї зустрічі з Франку й Жако.
Ван ден Енден уважно вислухав його розповідь, а коли той закінчив, сказав:
– Сьогодні я додам до вашого домашнього завдання з латинського лексикону ще одне слово. Прошу, запишіть собі: caute. Про його значення вам допоможе здогадатися іспанське cautela.
– Так, «обережність» – португальською cuidado. Але чому caute?
– Латиною, будь ласка.
– Quad cur caute?
– Є в мене вивідувач, який доносить, що ваші друзі-євреї не в захваті від того, що ви навчаєтеся в мене. А ще вони невдоволені тим, що ваше відсторонення від громади зростає. Caute, хлопчику мій. Будьте обережні й не давайте їм подальших приводів для невдоволення. Не повіряйте своїх потаємних думок і сумнівів незнайомцям. А наступного тижня побачимо, чи не зможе Епікур дати вам добру пораду.
Коли Альфред вийшов, двоє давніх друзів підвелися, розминаючись, а секретарка директора Епштейна тим часом поставила на стіл тацю з яблучно-горіховим штруделем. Обидва знову посідали й потихеньку пощипували його, доки та готувала їм чай.
– То це, Германе, і є лице майбутнього? – запитав зрештою директор Епштейн.
– Не того, яке мені хочеться бачити. Я радо вип’ю гарячого чаю, бо біля нього аж морозом проймає.
– Чи варто нам занепокоїтися цим хлопцем і його впливом на однокласників?
Повз них промайнула тінь – коридором пройшов хтось із учнів – і гер Шефер, підвівшись, причинив двері.
– Я був його куратором від самого вступу, і той прослухав кілька моїх курсів. Та хай як це дивно, а я його зовсім не знаю. Ти ж сам бачиш: є в ньому якась відстороненість, механістичність. Інші хлопці ведуть жваві розмови, але я помітив, що Альфред ніколи не бере в них участі. Він весь час собі на умі.
– Ну, Германе, не скажи – а як же кілька останніх хвилин?
– Це було дещо новеньке – мене аж затіпало. Я побачив іншого Альфреда Розенберґа. Начитавшись Чемберлена, він осмілів.
– То, може, це, з іншого боку, й на краще? А раптом йому ще трапиться якесь
