Проблема Спінози - Ірвін Ялом
Свисток локомотива та скрегіт затиснутих гальм сповістили йому про прибуття додому. У Ревелі було не тепліше, ніж у Росії. Він надягнув усі светри, які тільки мав, тісно обмотав шию шарфом і з валізою в руці й дипломом у портфелі пройшов, видихаючи хмаринки пари, знайомими вулицями та дістався дверей будинку свого дитинства, помешкання тітки Цецилії – батькової сестри. Відповіддю на його стукіт були радісні вигуки «Альфред!», широкі усмішки, потиски чоловічих рук і жіночі обійми, а відтак його швиденько провели в теплу, насичену ароматами кухню, де напоїли кавою з тертим пирогом, доки юна племінниця галопом метнулася по тітку Лідію, яка жила за кілька будинків далі по вулиці. Й та незабаром була тут як тут, навантажена провізією для святкової вечері.
Дім був майже такий, як він його й пам’ятав, і ця незмінність минулого дала Альфреду рідкісний перепочинок від болісного відчуття чужинства. Від вигляду його кімнати, яка за стільки років майже не змінилася, на його обличчі проступив вираз дитячої радості. Він плюхнувся у своє старе крісло, у якому читав, і насолоджувався теплом знайомої картини – як тітка гучно підбиває подушку й заправляє на місце пухову ковдру в нього на ліжку. А ще окинув поглядом кімнату: осьде червоний молитовний килимок завбільшки з носову хустинку, на якому Альфред протягом кількох місяців багато років тому (коли не чув атеїстично налаштований батько) читав перед сном молитву: «Благослови мою матір на небесах, благослови та зціли мого батька, пошли здоров’я моєму братові Ойґену, благослови тітку Еріку й тітку Марлен і благослови всю нашу родину».
А онде, на стіні, – і досі грізночолий та могутній, у щасливому невіданні про мінливість успіхів німецької армії – кайзер Вільгельм на величезному плакаті. На полиці під ним – металеві фігурки вікінгів і римських солдатів, що їх Альфред із ніжністю перебрав. А далі, нахилившись, зазирнув у шафку, напхом напхану його улюбленими книжками, – і просіяв, побачивши, що ті й досі вишикувані в тому ж порядку, як він і залишав їх стільки років тому: спочатку найулюбленіша, «Страждання юного Вертера», відтак «Девід Копперфілд», а за ним і всі решта – у низхідній черговості їхньої цінності.
Відчуття домівки збереглося й за вечерею з тітками, дядьками, племінниками та племінницями. Але коли всі розійшлися й опустилася тиша, він, лежачи під пуховою ковдрою, відчув знайому аномію: «дім» почав блякнути. Навіть образ двох його тітоньок, які й досі всміхалися, махали руками й кивали, повільно відступив кудись удаль, залишивши лише холодну темряву. Де його дім? Де він буде поміж таких, як і сам?
Наступного дня він блукав вулицями Ревеля, шукаючи знайомих облич, хоча всі друзі, з якими він грався в дитинстві, повиростали й розлетілися по світі, а крім того, в глибині душі Альфред і сам розумів, що шукає примар – друзів, яких хотів, та не мав. Відтак він прогулявся в реальне училище, коридори й незачинені класи якого справляли враження водночас знайомих і непривітних. Зачекав під дверима на гера Пурвіта, який свого часу був такий добрий до нього. А коли пролунав дзвінок, зайшов поговорити на перерві зі своїм колишнім учителем. Той, придивившись до його обличчя, видав щось схоже на вигук упізнання і став розпитувати про життя, але такими обтічними фразами, що – коли учні збігалися до своїх місць на наступний урок – Альфред, виходячи, засумнівався, чи його справді впізнали. Потому він марно спробував розшукати кабінет гера Шефера, зате натрапив на двері з табличкою «гер Епштейн» – уже не директор, а, як і колись, учитель історії – і швидко прослизнув повз них, відвернувши лице. Бо не хотів почути запитання, чи дотримав він свого слова стосовно Спінози, або ж з’ясувати, що гер Епштейн забув і думати про Альфреда Розенберґа та його обіцянку.
Знову попрямувавши в бік міської площі, він побачив німецький армійський штаб та ухвалив імпульсивне рішення, яке могло змінити все його життя, – звернувся німецькою до днювального, пояснивши, що хоче записатися добровольцем, й отримав направлення до сержанта Ґольдберґа, бурмила зі здоровенним шнобелем та кущистими вусами, на чиєму обличчі так і читалося: «ЖИД». Не піднімаючи очей від паперів, сержант швидко вислухав Альфреда та нелюб’язно відхилив його прохання: «Йде війна. Німецька армія – для німців, а не для громадян окупованих країн-супротивниць».
Зачеплений за живе прийомом сержанта, безутішний Альфред знайшов притулок у пивниці за кілька будинків, де замовив собі кухоль пива й присів за краєчок довгого столу. А піднісши кухля до рота, щоб зробити перший ковток, зауважив, що з нього не зводить очей якийсь чоловік у цивільному. Обидва на мить зустрілися поглядами, й незнайомець, відсалютувавши Альфреду кухлем, кивнув. Розенберґ несміливо відповів йому тим же, а відтак знову заглибився в себе. А ще за кілька хвилин він повторно звів погляд і виявив, що той незнайомець – високий, худорлявий, показний, синьоокий та з видовженим черепом справжнього німця – і досі пильно дивиться на нього. А чоловік зрештою підвівся й, не випускаючи кухля, підійшов до Альфреда та представився.
Привівши Жако та Франку в будинок, який Бенту ділив із братом, він пройшов із ними у свій кабінет, проминувши спочатку невеличку вітальню, умебльовану без жодного сліду жіночих рук – лише проста дерев’яна лава, стілець, солом’яна мітла в кутку й камін із міхами. У кабінеті стояли грубо змайстрований письмовий стіл, високий табурет і хистке дерев’яне крісло. Над двійком полиць, що вгиналися під вагою дюжини надійно переплетених книжок, висіли, пришпилені до стіни, три його власні малюнки вуглиною – види амстердамських каналів. Жако негайно попрямував до полиць, щоб роздивитися назви на палітурках, але Бенту махнув їм із Франку сідати,
