Проблема Спінози - Ірвін Ялом
– «Ті, хто створював Біблію»? То ти виявляєш зневагу до Мойсея, Ісуса Навина, Пророків і Суддів? Заперечуєш, що Біблія – це Слово Боже? – Голос Жако що не речення то гучнішав, і Франку, який уважно ловив кожну фразу Спінози, взяв того за плече, стараючись утихомирити.
– Я ні до кого не виявляю зневаги, – відказав на це Бенту. – Тож залишаю такий висновок на твоєму сумлінні. Але я справді стверджую, що біблійні слова та ідеї є плодами людського розуму й походять від мужів, які писали ті вірші, уявляючи себе – ні, краще сказати, мріючи бути – схожими на Господа, створеними за образом Божим.
– То ти таки заперечуєш, що вустами Пророків промовляє сам Бог?
– Очевидно, що всі ті слова, які в Біблії пойменовано «Божими», усього лише постали в уяві різноманітних пророків.
– «В уяві»! Ти сказав «в уяві»?! – Жако прикрив долонею відвислу від жаху щелепу, а Франку силкувався притлумити усмішку.
Бенту усвідомлював, що кожна фраза з його вуст шокувала Жако, але не міг угамуватися. Бо звеселився душею, розірвавши пута мовчання й висловлюючи вголос усі ті ідеї, які доти обмірковував потайки чи якими ділився з рабином лише в дуже завуальованій формі. На думку спало застереження ван ден Ендена – «caute, caute» – але цього разу він відмахнувся від доводів розуму та стрімголов поринув у полеміку.
– Так, самоочевидно, що в уяві, тож нічого, Жако, так жахатися: ми знаємо про це зі слів самої Тори. – Краєчком ока зауваживши усмішку Франку, Бенту вів далі: – Ось, прочитай-но зі мною це місце з Повторення Закону – розділ 34, вірш 10: «І не появився вже в Ізраїлі пророк, як Мойсей, що знав його Господь обличчя-в-обличчя». А тепер, Жако, подумай, що це означає. Ти, звісно, знаєш, що в Біблії сказано: навіть Мойсей не зрів обличчя Господнього, правильно?
Той кивнув:
– Так, у Торі є такі слова.
– Тож, якщо відкинути зорове сприйняття, це може означати лиш одне: тільки Мойсей чув справжній голос Господа, а жоден пророк після нього Божого гласу насправді не чув.
Жако не знайшовся, що відповісти.
– Поясни мені, – озвався Бенітеш, який уважно ловив кожне слово Спінози. – Якщо жоден із решти пророків не чув гласу Божого, то звідки ж тоді взялися пророцтва?
Радіючи, що Франку долучився до розмови, Бенту не забарився з відповіддю:
– Гадаю, пророки були особами, наділеними надзвичайно живою уявою, але не те щоб високорозвиненою здатністю міркувати.
– То ти, Бенту, виходить, гадаєш, – підхопив той, – що чудесні пророцтва – не більше ніж плоди уяви пророків?
– Саме так.
А Франку повів далі:
– Таке враження, неначе тут нема нічого надприродного. Послухати тебе, то наче все на світі можна пояснити.
– Ти цілком точно сформулював мої погляди. Усе – от просто-таки все – має природне походження.
– А як на мене, – видобув Жако, який люто зиркав на Бенту, коли той говорив про пророків, – є речі, що відомі лише Богові, речі, які спричинено лише з Божої волі.
– Гадаю, що більше зможемо взнати ми, то менше залишиться відомого лише Господу. Інакше кажучи, що сильніше наше невігластво, то більше всього приписують Богові.
– Та як ти смієш…
– Жако, – урвав його Бенту, – згадаймо, навіщо ми троє зібралися тут. Ви прийшли до мене, бо Франку переживав духовну кризу й потребував допомоги. Це ви шукали зустрічі зі мною, а не навпаки – я, власне, радив натомість звернутися до рабі Мортейри. Але, за вашими словами, вам сказали, наче від розмови з рабином Франку тільки погіршає.
– Так, це правда, – підтвердив той.
– То чого ми з тобою досягнемо, вступаючи в суперечки такого ґатунку? Насправді важить тільки одне запитання. – І Бенту обернувся до Франку. – Скажи, я чимось тобі допоміг? Тобі хоч трохи полегшало від почутого?
– Усе, що ти сказав, дало мені розраду, – відповів йому той. – Ти допоміг мені не з’їхати з глузду. Я вже зовсім було збився з пуття, але твоя ясність думки й манера нічого не брати на віру, не схилятися перед авторитетами… я… я ніколи такого не чув. Жако помітно гнівається – перепрошую за нього, але мені… мені ти справді допоміг.
– У такому разі, – промовив його кузен, зненацька підводячись, – ми вже отримали, по що прийшли, і нам тут більше нічого робити.
Ошелешений Франку залишився сидіти, але Жако схопив його за лікоть і потягнув до дверей.
– Дякую, Бенту, – мовив Франку вже з дверної пройми. – Прошу, скажи, у тебе буде час продовжити бесіду?
– Для розважливої розмови я завше знайду час – просто зазирни до моєї крамниці. Але часу для безглуздої балаканини, – тут Бенту обернувся до Жако, – я не маю ніколи.
* * *Щойно будинок Бенту зник з очей, як Жако широко всміхнувся й міцно обійняв Франку за плечі:
– Тепер у нас є все, що нам потрібно. Разом ми чудово попрацювали. Ти добре зіграв свою роль – навіть занадто добре, як на мене, – але про це я не згадаю ні словом, позаяк завдання ми виконали. Поглянь, що ми маємо. Євреї не богообраний народ і нічим не кращі за гоїв. Богові до нас байдуже. Пророкам просто ввижалося. Святе Письмо – ніяке не святе, а від початку й до кінця людська робота. Слово Боже й воля Господня – фікції. Книга Буття з рештою Тори – байки та метафори. А рабини – і то навіть найавторитетніші – не мають ніяких спеціальних знань, а просто діють у своїх інтересах.
Франку похитав головою:
– Ні, всього, що нам потрібно, ми ще не отримали. Я хочу знову зустрітися з ним.
– Але ж я щойно перерахував усі його мерзоти: те, що він говорив, – це чистісінька єресь. Цього жадав від нас дядько Дуарте, і ми зробили все, як він хотів. Доказів вистачить із головою: Бенту Спіноза не єврей, а юдофоб.
– Ні, – повторив Франку, – не вистачить. Мені треба послухати ще. І я не стану свідчити, якщо не послухаю.
– У нас усього більше ніж досить. Твоїй родині загрожує небезпека. Ми уклали з дядьком Дуарте угоду – а від домовленості з ним не відкараскаєшся. Це тільки той дурник Спіноза спробував таке втнути – обшахрати його, обійшовши бет-дін. Лише завдяки дядьковим зв’язкам, дядьковим хабарям і дядьковому судну ти й досі не тремтиш від жаху де-небудь у португальській печері. А всього за два тижні його корабель вирушає назад – по твоїх матір і сестру та по мою сестру. Чи ти хочеш, щоб вони горіли, як наші батьки? Якщо не підеш зі мною до синагоги й не посвідчиш перед кагалом, то, вважай, власноруч розпалиш під ними багаття.
– Я не баран і на побігеньках ні