Гра в бісер - Герман Гессе
Прокинувшись, Йозеф нічого не пам’ятав, та коли згодом, під час ранкової прогулянки, Магістр спитав, чи йому нічого не снилося, в нього з’явилось таке почуття, наче він бачив поганий чи тривожний сон. Йозеф напружив пам’ять, пригадав сон, розповів його Магістрові й сам здивувався, що в ньому не було нічого страшного чи тривожного. Магістр уважно вислухав його.
— Чи треба звертати увагу на сни? — спитав Йозеф. — Чи їх можна тлумачити? Магістр глянув йому у вічі й коротко сказав: — На все треба звертати увагу, бо все можна тлумачити. — А через кілька кроків спитав батьківським тоном: — До якої школи тобі найбільше хотілося б? Йозеф почервонів і швидко, тихо відповів: — Мабуть, до Вальдцеля. Магістр кивнув головою.
— Так я й думав. Ти ж знаєш старовинний вислів: «Gignit autem artificiosam…» Все ще почервонілий, Йозеф докінчив відомий кожному учневі вислів: — Gignit autem artificiosam lusorum gentem Cella Silvestris». У перекладі це означає; «А Вальдцель готує вправне плем’я гравців у бісер».
Старий лагідно глянув на нього.
— Може, це й є твій шлях, Йозефе, Тобі відомо, що не всі визнають Гру в бісер. Кажуть, що вона — сурогат мистецтва, а гравці — просто белетристи, їх, мовляв, уже не можна вважати справжніми жерцями духу, вони тільки дилетанти, художникифантасти. Ти побачиш, скільки в цих словах правди. Може, ти й сам уже маєш якесь уявлення про Гру ft сподіваєшся від неї більшого, ніж вона тобі дасть, а може, й навпаки. Але що Гра ховає в собі небезпеку, не сумнівається ніхто. Саме тому ми й любимо її, в безпечну дорогу посилають лише слабких. Але ніколи не забувай того, що я тобі часто казав; наше покликання — правильно розпізнавати протиріччя, поперше, саме як протиріччя, а подруге, як полюси певної єдності. Те саме і з Грою в бісер. Мистецькі натури закохані в неї, бо вона дає широке поле уяві; суворі науковці, а також декотрі музиканти зневажають її, бо їй бракує тієї точності, якої можна досягти в окремих галузях науки. Але ти й сам пізнаєш ці протиріччя і згодом збагнеш, що вони закладені не в об’єкті, а в суб’єкті, що, наприклад, митець, схильний до фантазії, не тому уникає чистої математики або логіки, що він якоюсь мірою ознайомився з нею і може розповісти про свої спостереження, а тому, що інстинктивно схиляється в інший бік. У людині з інстинктивними, палкими симпатіями й антипатіями ти напевне побачиш досить дрібну душу. В дійсності, тобто у великих душах і ясних головах, таких пристрастей немає. Кожен із нас — тільки людина, тільки спроба, тільки рух у певному напрямку. А прямувати треба туди, де є довершеність, треба прагнути до центру, а не до периферії. Запам’ятай: можна бути суворим логіком чи граматиком і водночас мати душу, повну фантазії і музики. Можна бути музикантом і гравцем у бісер і водночас ревним прихильником закону й ладу. Людина, якою ми собі уявляємо її і якою прагнемо стати, повинна щодня бути готовою поміняти свою науку й мистецтво на якісь інші, повинна у Грі в бісер виявляти найчистішу логіку, а в граматиці найбуйнішу фантазію. Такими повинні ми стати, щоб нас кожної години можна було перевести на іншу посаду і ми не опиралися й не розгублювались.
— Я, здається, зрозумів вас, — мовив Кнехт. — Але хіба ті, що так гаряче люблять одне й ненавидять друге, — не просто запальніші люди порівняно з іншими, спокійнішими й м’якшими? — Воно нібито й так, але насправді не так, — засміявся Магістр. — Тому, хто хоче все вміти й відповідати найвищим вимогам, потрібен, звичайно, не брак душевної сили, захвату й тепла, а надмір їх. Те, що ти звеш запалом, — не душевна сила, а тертя між душею і зовнішнім світом. Там, де панує запал, не може бути надміру прагнень і поривань, він весь спрямований на досягнення приватної, фальшивої мети, через що й виникає напружена, задушлива атмосфера. Той, хто скеровує всю силу своїх поривань до центру, назустріч справжньому буттю, назустріч довершеності, той здається спокійнішим за палку людину, бо полум’я, яким охоплена його душа, не завжди видно, він, наприклад, на диспуті не кричить і не вимахує руками. Але я кажу тобі: він горить і палає! — Ох, якби можна було хоч щось знати! — вигукнув Кнехт. — Якби існувало якесь учення, щось таке, щоб у нього можна було вірити! Все суперечить одне одному, все розбігається врізнобіч, ніде немає нічого певного. Все можна тлумачити так, а можна й навпаки. Можна витлумачити світову історію як розвиток і поступ, а можна й побачити в ній лише занепад і безглуздя. Невже немає істини? Невже немає справді мудрого, неспростовного вчення? Ніколи ще Магістр не чув, щоб Йозеф говорив так палко. Він мовчки пройшов ще кілька кроків, тоді сказав: — Істина є, любий мій! Але вчення, якого ти прагнеш, абсолютного, досконалого, єдино мудрого, немає. Та й не повинен ти прагнути досконалого вчення, друже мій, прагни вдосконалити самого себе. Божественне в тобі, а не в уявленнях і книжках. Істину треба пережити, а не викласти. Готуйся до змагань, Йозефе Кнехте, я бачу, вони вже почалися.
У ці дні Йозеф уперше побачив улюбленого Магістра в буденному житті й за роботою і був захоплений ним, хоч міг спостерігати лише невелику частину його щоденної праці. Та найбільше Магістр полонив Йозефа тим, що так щиро заопікувався ним, запросив його до себе в гості, і хоч був завантажений працею й часто здавався дуже стомленим, а знаходив ще й для нього якусь годину, і не тільки годину! І якщо Магістрів вступ у медитацію справив на Йозефа таке глибоке, тривале враження, то сталося це, як він потім усвідомив, не завдяки вишуканій, своєрідній техніці, а тільки завдяки самій особі Магістра, його прикладові. Вчителі, що протягом наступних років навчали його медитації, давали більше вказівок, докладніше пояснювали все, суворіше контролювали, більше питали й частіше поправляли. А Магістр музики, певний своєї влади над хлопцем, майже зовсім не говорив і не повчав, він, властиво, тільки вибирав теми й сам давав приклад. Кнехт бачив, яким
