Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

— Що буде з дитиною? — запитала вона.

— Бог його зна’, — погідно відказала пані Коновер. — Як Мін умирала, то дуже тим переймалася. Знай собі скиглила: «Що буде з моїм дитятком?», доки з мене всю душу не вийняла. Я його собі на карк не садитиму, то вже напевне. Колись гляділа була сестриного малого, а він, як виріс, геть від мене чкурнув, і не поміг на старості, невдячний паскудник. То я сказала Мін, що віддам його в сиротинець, доки вернеться Джим і якось його облаштує. Вона, коли віриш, уся похнюпилася — але мені до того діла нема.

— А хто подбає про нього до сиротинцю? — наполягала Рілла. Чомусь її хвилювала доля цієї дитини.

— Мабуть, мені доведеться, — відбуркнула пані Коновер. Вона знову витягла люльку з рота й добряче приклалася до чорної пляшки, що її видобула з найближчої полиці. — Я собі думаю, він не виживе. Здихля. Мін була квола, то й виплодила таке. Довго на шиї мені не сидітиме, і хай його — швидше здихаюся.

Рілла ще трохи потягла ковдру.

— Та він же голісінький! — вражено закричала вона.

— І хто б то його вдягав? — уїдливо озвалася пані Коновер. — Я часу не мала — все намагалася якось догледіти Мін. Та й казала ж тобі, не вмію дітей глядіти. Стара пані Крофорд була тут за повитуху, скупала його й замотала в те рам’я, тоді ще Джен порпалася. Не змерзне. Спека надворі, усе тане.

Рілла мовчки дивилася на заплакане немовля. Досі вона ще ніколи не стикалася із трагедіями, і ця вразила її в самісіньке серце. Дівчина здригнулася, думаючи про бідолашну самотню матір, яка йшла долиною темряви, хвилюючись за своє немовля, а поруч із нею була тільки ця гидезна стара! Якби ж вона, Рілла, прийшла бодай трохи раніше! Та що вона вдіяла би… що вона могла вдіяти зараз? Рілла не знала цього, проте відчувала, що мусить якось допомогти. Вона не любила дітей… але не могла піти й покинути це нещасне маля з пані Коновер… яка знов прикладалася до своєї чорної пляшки, тож, поки хтось прийде, вона, очевидячки, геть уп’ється.

«Я не можу лишитися, — думала Рілла. — Пан Крофорд велів мені повернутися до вечері, бо потім йому самому потрібна буде кобилка. То що ж робити?»

Зненацька вона прийняла розпачливе й несподіване рішення.

— Я заберу дитину, — мовила Рілла. — Ви дозволите?

— Бери, коли надумала, — охоче згодилася пані Коновер. — Мені байдуже. Я не заперечую.

— Але… я не можу нести дитину на руках, — вела далі Рілла. — Я триматиму віжки й боюся його впустити. Чи є тут… кошик чи… щось, куди можна покласти його?

— Не знаю. Тут, бач, небагато що є. Мін була вбога й безпорадна, геть як той її Джим. Там оно одежинка в шухляді. Візьми її.

Рілла взяла «одежинку» — кілька благеньких, брудних пелюшок, які сяк-так пошила сердешна мати. Та це не розв’язало найнагальнішого питання — як їй доправити маля додому? Рілла розгублено озирнулася. Якби ж тут була мама… чи Сьюзен! Аж ось на комоді вона завважила велетенську блакитну супницю.

— Можна, я візьму… це… щоби покласти..? — запитала вона.

— То не моє, але візьми собі. Тільки гляди, не розбий, а то Джим здійме бучу, як вернеться додому неушкоджений — а він таки вернеться, бо ж заплішений дурень. Привіз із собою супницю з Англії — каже, що то, бач, його родинна спадщина. Вони з Мін і не користувалися нею — супу в них ніколи доста не було — але Джим над нею трусився. Страх як речі любив, і нітроха не переймався, що в домі їжі бракує, аби насипати в ту супницю.

Уперше в житті Рілла Блайт торкнулася немовляти… узяла його на руки… загорнула в ковдру, боячись ненароком упустити чи… чи зламати дитя. Потім обережно вклала його в супницю.

— А він там не задихнеться? — боязко проказала вона.

— Коли й так — Бог із ним, — відповіла пані Коновер.

Нажахана Рілла трохи відгорнула ковдру з обличчя дитяти. Хлопчик замовк і дивився на неї, кліпаючи великими темними очима, що яскріли на його негарнім червонім личку.

— Ліпше накрий від вітру, — застерегла пані Коновер. — Бо ще йому подих видме.

Рілла загорнула супницю в заяложену ковдру.

— Ви не потримаєте… доки я сяду в бричку?

— Чом би й нє? — мовила пані Коновер і крекнула, підводячись.

Отак і вийшло, що Рілла Блайт, знана своєю відразою до малят, поїхала з ферми Андерсонів, тримаючи на колінах супницю з немовлям!

Ріллі здавалося, що вона ніколи не дістанеться Інглсайду. У супниці залягла моторошна тиша. Рілла тішилася, що хлопчик не плаче, проте воліла би хоч вряди-годи чути його писк і знати, що він живий. Може, він задихнувся? Рілла боялася відгорнути ковдру — ану ж як йому «подих видме», байдуже, що це означає? Вітер посилився, насувалася буря. Урешті-решт опинившись на рідному подвір’ї, дівчина вдячно й щасливо зітхнула.

Рілла зайшла на кухню й поставила супницю на стіл перед Сьюзен. Зазирнувши всередину, Сьюзен уперше в житті оніміла від подиву.

— Що це таке? — поцікавився лікар Блайт, зазираючи в кухню.

Рілла розповіла всю історію.

— Тату, я мусила взяти його із собою. Я не могла покинути його там.

— І що ти робитимеш із ним? — спокійно запитав лікар Блайт.

Рілла не сподівалася такого запитання.

— Ми… можемо лишити його в себе… трохи… доки щось придумаємо? — знічено промимрила вона.

Хвилину чи дві лікар Блайт міряв кроками кухню, поки маля розглядало білі внутрішні боки супниці, а Сьюзен помалу оговтувалася. Аж ось він зупинився перед Ріллою.

— Немовля означає великий клопіт у домі, — проказав він. — Наступного тижня Нен і Ді їдуть до Редмонду, а за теперішніх умов ні твоя мати, ні Сьюзен не візьмуть на себе цієї роботи. Якщо ти хочеш лишити дитину, мусиш сама доглядати її.

— Я доглядати?! — ошелешено скрикнула Рілла, забувши про граматичні приписи. — Тату… я не можу…

— Безліч дівчат, молодших за тебе, доглядають малих дітей. Можеш питати поради в мене чи Сьюзен. Та коли ні, хлопчика доведеться повернути Мег Коновер. У такім разі довго прожити йому не судилося, бо він кволий і потребує особливого догляду. Я не певен, чи виживе він і в сиротинці. Проте я не дозволю твоїй матері й Сьюзен замордувати себе.

Лікар Блайт вийшов із кухні з непохитним і вельми суворим обличчям. Потай він добре знав, що маленький мешканець великої супниці так чи так лишиться в Інглсайді, та йому