Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
— Я сам записався б, якби тільки був на двадцять років молодший! — горлав Норман Дуглас, який не міг, хвилюючись, говорити спокійно. — Я показав би тому кайзерові, де раки зимують! І я колись казав, буцім пекла немає? Та звісно, є! Їх десятки… сотні… там горітиме кайзер і всі його виплодки!
— Я знала, що ця війна розпочнеться, — пихато озвалася пані Дуглас. — Я бачила, що вона насувається. Я давно ще могла сказати всім тим дурним англійцям, що чекає на них. Я ще кілька років тому казала вам, Джоне Мередіт, що замислює кайзер, та ви не повірили. Ви сказали, що він не повергне світ у війну. То хто мав рацію, Джоне? Я чи ви? Скажіть мені.
— Ви, і я можу визнати це, — мовив пан Мередіт.
— Надто пізно тепер визнавати, — мовила пані Дуглас, хитаючи головою, так, немовби пан Мередіт, визнавши за невісткою слушність раніше, відвернув би війну.
— Дякувати Богу, англійський флот — у повній готовності, — сказав лікар Блайт.
— Амінь, — притакнула Еллен. — Хоч більшість англійців сліпі, немов кажани, у цім вони таки бачать потребу.
— Можливо, Англія ще й уникне халепи, — жалісно проказала кузина Софія. — Не знаю. Але мені дуже страшно.
— Англія вже в халепі, Софіє Крофорд, — утяла Сьюзен. — Та я не збагну твоїх нарікань. Я впевнена, що британський флот умить розгромить Німеччину, тож нам нема чого хвилюватися.
Своїми палкими промовами Сьюзен хотіла переконати себе у власній слушності більше, ніж будь-кого іншого. Вона мала свій невеличкий запас настанов, котрий помагав їй долати звичні життєві незгоди, та що їй було протиставити грому й блискавкам, які ряхтіли над Гленом упродовж останнього тижня? Що могла вдіяти чесна й працьовита стара панна із Глена Святої Марії проти війни, що навісніла за тисячі миль? Сьюзен відчувала, що гріх перейматися тим, чого вона не спроможна ані збагнути, ані змінити.
— Британська піхота вкоськає німців! — гучно правив своєї Норман. — Заждімо лиш, і кайзер побачить, що справжня війна — то не парад у центрі Берліна з напомадженими вусиками!
— Британія не має піхоти, — заперечила Еллен. — І не дивися так на мене, Нормане. Самими поглядами не витвориш війська з нічого. Сотні тисяч людей — то дрібка проти мільйонної армії німців.
— Вони й тією дрібкою вдавляться, — мужньо наполягав Норман. — Зуби поламають. І не кажи, буцім один британець не вартий десяти зайд. Я й сам би знищив дюжину їх, зі зв’язаними руками!
— Я чула, — озвалася Сьюзен, — що наш пан Прайор вважає війну безглуздям. Каже, буцім Англія вступила в неї тільки тому, що заздрить Німеччині, а до Бельгії їй байдуже.
— Може, він і плів таке, — мовив Норман. — Я не чув. Та коли раптом почую, Місяць із Баками й гадки не матиме, що буде з ним самим. Ця моя мила родичка, Кітті Девіс, начебто теж меле подібну бридню. Не в моїй присутності, звісно — чомусь при мені всі бояться й рота розкрити. Бігме, певно, гадають, що це погано вплине на їхнє здоров’я.
— Я так боюся, що цю війну було нам послано як кару за гріхи, — простогнала кузина Софія, здіймаючи білі руки з колін і знову складаючи їх на животі. — «Лихий наш світ, надійде судна мить»[16].
— Наш панотець і собі так гадає, — реготнув Норман. — Га, пасторе? Тому ви вчора обрали за тему для проповіді цей текст — «Без кровопролиття відпущення немає»[17]? Я не згоден із вами — хотів підвестися в церкві й так і сказати, буцім немає глузду у ваших словах, та Еллен завадила. Відколи женився, я ані разу такої розваги не мав, щоб дошкулити пасторові.
— Без кровопролиття немає нічого, — мовив пан Мередіт тихим замріяним голосом, що завжди дивом справляв переконливе враження на слухачів. — Я думаю, усе повинно бути заслужене самопожертвою. Ми, люди, лишили криваві сліди на кожному кроці до вершин. І тепер знову мусить пролитися кров. Ні, пані Крофорд, я не вважаю, що війну було послано нам як кару. Це — ціна, яку має сплатити людство за благословення… за поступ, вартий такої платні… Ми не застанемо його, напевно, проте його успадкують наші онуки.
— А якщо Джеррі загине, ви так само піднесено думатимете про це? — запитав Норман, що все життя казав такі нетактовні речі й ні разу не збагнув, чому цього робити не слід. — Еллен, не штурхай мене під стільцем. Я лише хочу знати, чи пастор думає так насправді, чи то лише гарні слова для церковної кафедри.
Обличчя пана Мередіта здригнулося. Того вечора, коли Джем і Джеррі поїхали записуватися до війська, він провів страхітливу годину наодинці із собою в бібліотеці. Та відповідь його пролунала незмінно спокійно.
— Хай як я почуватимуся, ніщо не схитне моєї віри… моєї певності в тім, що країна, чиї сини готові жертвувати собою задля захисту ближніх, цінуватиме мир по-новому завдяки їхній жертві.
— Ви, панотче, справді кажете те, що думаєте. Я завжди бачу, коли хтось нещирий. Такий у мене природжений дар. Ох, і боїться ж мене більшість пасторів! Але вас я ні разу ще не впіймав на дворушництві, хоча надіюся, що впіймаю — тим-то й ходжу до церкви. Ото буде радість! Нарешті я зможу приборкати Еллен, що знову почне обтесувати мене! А зараз піду-но я через дорогу, до Ейба Крофорда. Хай зглянуться на вас усі боги!
— Старий поганин! — буркнула Сьюзен у спину панові Дугласу, геть не зважаючи на присутність Еллен. Сьюзен утямити не могла, чом це небесне полум’я не пожере Нормана, що так ображає священиків. Але найдивніше було те, що панові Мередіту його свояк очевидно подобався.
Рілла хотіла, щоб гості поговорили про щось, крім війни. Уже цілий тиждень вона не чула ніяких інших розмов, і вони їй набридли. Тепер, позбувшись нав’язливого страху, що Волтер захоче піти на війну, Рілла роздратувалася. Зітхнувши, вона припустила, що вислуховувати подібні розмови їй доведеться ще не один місяць.
Розділ 6
Сьюзен, Рілла й Понеділок
приймають несхитні рішення
У великій інглсайдській вітальні повсюди громадилися кучугури білої тканини. Кімната здавалася зимово-засніженою. Зі штаб-квартири Червоного Хреста надійшло повідомлення, що знадобляться бинти й простирадла, тож
