Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
«Чи будуть хоробрі наші мужі
Тоді, як забракне відваги жінкам?»
Саме так. Вона має бути відважна — як мама, Нен і Фейт… Фейт, яка із блиском в очах палко вигукнула: «О, чому я не хлопець? Тоді я також записалася би в добровольці!» Лише коли очі їй пекли, а горло стискало, як нині, Рілла усамітнювалася в Долині Райдуг — ненадовго, щоб поміркувати й згадати, що вона вже доросла, а дорослі жінки мусять давати раду з такими випробуваннями. Утім, було… приємно час від часу сховатися від усіх, щоби ніхто не міг назвати її боягузкою, коли на очі, попри всі зусилля, набігали сльози.
Як солодко пахла лісова папороть! Як тихо гойдалися й перешіптувались над її головою пухнасті лапи ялин! Як казково тенькали дзвіночки на Закоханих Деревах — лише вряди-годи, коли майне вітерець! Який неземний бузковий туман курився, немовби ладан на вівтарі дальніх пагорбів! Як біліли під вітром тильні боки кленових листків, немовби гай укрився блідо-сріблястим квітом! Усе було так, як і сотні разів донині, коли вона приходила сюди; а проте світ, здавалося, змінився до невпізнанності.
«Як негарно було з мого боку бажати, щоб тут ставалися драматичні події, — думала Рілла. — Ох, якби лише можна було повернути ті неоціненні, прекрасні одноманітні дні! Я більше ніколи не нарікала б на них!»
Ріллин світ розбився на друзки наступного ж дня по вечірці. За обідом, коли вся сім’я обговорювала вчорашні новини, раптом озвався телефон. Дзвонили Джемові із Шарлоттауна. Закінчивши розмову, він повісив слухавку й озирнувся, із розпашілим лицем і ясними очима. Джем не встиг промовити й слова, та його мати, Нен і Ді пополотніли. Ріллі ж уперше в житті здалося, що всі довкола чують, як калатає її серце, і щось невидиме стисло горло.
— Тату, в місті набирають добровольців, — проказав Джем. — Сотні хлопців уже записалися. Я поїду сьогодні ввечері.
— Ох… маленький Джеме! — скрикнула пані Блайт і голос її зірвався. Вона вже багато років не кликала його так, відколи в дитинстві син рішучо повстав проти цього ймення. — О ні… ні… мій маленький Джеме…
— Я мушу, мамо. Адже так… правда, тату? — відповів Джем.
Лікар Блайт підвівся з-за столу. Він теж був дуже блідий, а голос його звучав хрипко. Проте він не вагався.
— Звісно, Джеме… звісно, коли ти так думаєш…
Пані Блайт сховала обличчя в долонях. Волтер понуро дивився у свою тарілку. Нен і Ді взялися за руки. Ширлі намагався прибрати безтурботного виразу. Сьюзен сиділа, мов паралізована, а на тарілці перед нею лежав недоїдений шмат пирога — промовисте свідчення сильного потрясіння, бо ж Сьюзен ніколи й нікому не прощала викинутих кавалків. Марнування харчів для неї було однією з найтяжчих провин.
Джем знову підійшов до телефона.
— Треба подзвонити Мередітам. Джеррі, мабуть, теж захоче поїхати.
На ці слова Нен скрикнула, мовби її вдарили ножем, і побігла геть із кімнати. Ді кинулася за нею. У пошуках підтримки Рілла озирнулася на Волтера, та він поринув у незбагненну замрію.
— Гаразд, — казав Джем спокійно, начеб домовлявся про пікнік із друзями. — Я знав, що ти теж поїдеш… так, нині о сьомій. До зустрічі на станції. Бувай.
— Пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, — розбудіть мене. Я сплю… чи все це відбувається насправді? Чи розуміє цей благословенний хлопчик, що він каже? Він хоче записатися в солдати? Невже нашому війську потрібні діти, такі, як він? Це неподобство! Адже ви з паном лікарем забороните це.
— Ми не можемо, — здушено відказала пані Блайт. — О, Гілберте!
Лікар Блайт підійшов до дружини й ніжно взяв її за руку, дивлячись у милі сірі очі, які лиш одного разу в їхньому житті гляділи на нього з такою мукою й таким благанням, як у цю мить. Обоє згадали той давній день у старім Домі Мрії, коли померла маленька Джойс.
— Енн, ти ж не хотіла би, щоб він лишився… коли всі йдуть… а він уважає, що мусить… ти не хотіла би, щоб наш син повівся, немов слабкодухий егоїст?
— Ні… ні! Але… ох, він наш первісток, Гілберте! Він іще хлопчик! Невдовзі я спробую бути відважною… але зараз не можу. Усе це сталося так раптово. Дай мені час.
Лікар і пані Блайт вийшли з кімнати. Джем пішов… і Волтер також… Ширлі й собі підвівся. Рілла і Сьюзен сиділи одна проти одної самі за порожнім столом. Рілла досі не плакала… вона була надто ошелешена… аж ось уздріла, що Сьюзен плаче — Сьюзен, в очах якої вона ніколи не бачила ні сльозинки.
— О, Сьюзен… невже він піде… насправді? — проказала вона.
— Це… це… це… це дурниці, — мовила Сьюзен, витерла очі, рішучо проковтнула сльози й підвелася. — Я йду мити посуд. Як не крути, а це треба зробити, хай навіть усі кругом подуріли. Не плач, не плач, рибонько. Джем, напевно, поїде, але війна закінчиться, доки він туди ще дістанеться. Краще тримаймося — нам не слід хвилювати твою бідолашну матінку.
— У сьогоднішній «Ентерпрайз» надрукували заяву лорда Кітченера[11] про те, що війна, можливо, триватиме роки зо три, — із сумнівом заперечила Рілла.
— Я не знаю цього лорда Кітченера, — незворушно відрубала Сьюзен, — та, думаю, він і собі помиляється не рідше за інших. Твій батько сказав, що війна триватиме кілька місяців, і я йому вірю більше, аніж якомусь там лордові. Тож мусимо заспокоїтися, зважити на Всевишнього та прибрати в їдальні. Сльози — хіба пусте гаяння часу, та й не розрадять вони нікого, лиш засмутять.
Увечері Джем і Джеррі поїхали до Шарлоттауна, а за два дні повернулися вже у військовій формі. Увесь Глен Святої Марії схвильовано й зацікавлено обговорював новину. Життя в Інглсайді раптом стало тривожне й напружене. Пані Блайт і Нен відважно всміхалися й поводилися бездоганно. Пані Блайт і панна Корнелія вже взялися до організації місцевого осередку Червоного Хреста. Лікар Блайт і пан Мередіт об’єднували чоловіків у Патріотичне товариство. Рілла, після першого потрясіння, відгукнулася на романтичний бік найсвіжіших подій, попри душевний біль. Джем мав такий мужній вигляд у військовій формі. Як чудово було думати про канадських хлопців, які так швидко, безстрашно
