Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

— Рілло, я думала, ти поїхала вже додому, га? — мовила Мері Ванс, вимахуючи шаллю вслід човну, що плив уздовж гавані під стернуванням Міллера Дугласа.

— Де всі решта? — промимрила Рілла.

— Поїхали вже — Джем усіх повіз іще годину тому, бо в Уни розболілася голова. А інші чверть години як попливли разом з Джо. Онде вони, бач, коло Березового Мису. Я не поїхала — вітер зривається, буде ще в мене морська хвороба. Я й пішки додому дотюпаю. Тут лише півтори милі. Думала, ти й собі попливла, з усіма. Де ти ходила?

— Я була там, на скелях, із Джемом та Моллі Крофорд. Чому ніхто не шукав мене?

— Та шукали, але не знайшли. Певно, гадали, що ти поїхала в іншому човні. Не бійся. Переночуєш у мене, а я зателефоную до Інглсайду й скажу, де ти є.

Рілла збагнула, що іншого виходу в неї немає. Вуста її затремтіли, на очі набігли сльози. Вона відчайдушно закліпала — хоча не розплакатися на очах у цієї Мері. Але виявити, що її просто забули… і ніхто не шукав — навіть Волтер! Аж раптом Рілла пригадала дещо жахливе.

— Мої черевики! — заголосила вона. — Я покинула їх у човні!

— Отакої, — здивовано витріщилася Мері. — Не бачила ще таких роззявкуватих дітей. Ну, то попроси Гейзел Льюїсон позичити тобі черевики.

— Е, ні, — обурилася Рілла, котра не зносила Гейзел. — Краще я піду босоніж.

Мері знизала плечима.

— Як собі хочеш. Коли така горда, то мучся. Потім не будеш ловити ґав. Ну, пошкандибали.

Дівчата рушили в путь. Проте «шкандибати» рінявою, всуціль переритою коліями дорогою в легеньких сріблястих туфельках на високих французьких підборах було геть нецікаво й нелегко. Сяк-так Рілла дибала вздовж прибережної дороги, та потім відчула, що в цих мерзенних туфлях більше не здатна ступити ні кроку. Вона роззулася, скинула дорогі шовкові панчохи й пішла далі босоніж. Це теж було неприємно: її ніжні ступні боліли при кожному кроці нерівним і кам’янистим шляхом, а стерті п’яти пекли. Та що були муки фізичні на тлі страшного приниження? Оце вона вскочила в халепу! Що, якби Кеннет Форд побачив її тепер, заплакану, мов дитя з розбитим коліном? Як жахливо закінчується її найперша вечірка — а все ж починалося чарівно! Вона не може не плакати… це надто гірко. Нікому вона не потрібна… ніхто й не згадав про неї! Якщо вона застудиться, простуючи росяною дорогою, і схопить сухоти — можливо, тоді вони пошкодують. Рілла нишком витерла очі шаллю — носовички, здається, щезли зі світу так само, як черевики! — та важко було не шморгати. Що далі, то гірше!

— Чи в тебе нежить? — озвалася Мері. — Було би подумати, перш ніж сидіти під скелями на вітрі. Тепер твоя мамця більше нікуди тебе не відпустить. Але гулянка вдалася. Льюїсони вміють святкувати, як не крути, хоча тої Гейзел я терпіти не можу. Аж почорніла вся, коли ти з Кеннетом танцювала. І ця мала потіпаха, Етель Різ. Ото він дівкам голови крутить!

— Не крутить, — розпачливо відрубала Рілла між двома шморганнями.

— От будеш доросла, як я, то й знатимеш більше про чоловіків, — зверхньо мовила Мері. — Не вір усьому, що вони кажуть. І хай Кеннет Форд не думає, буцім ти побіжиш до нього, варто йому лише пальцем кивнути. Не будь слабкодухою, мала!

О, це нестерпно — слухати заступницькі повчання Мері Ванс! І йти цією кам’янистою дорогою босій, зі стертими п’ятами! І плакати, не маючи носовичка й не в змозі зупинитись!

— Я зовсім — шморг! — не думаю — шморг! — про Кеннета Форда — шморг-шморг! — озвалася горопашна змучена Рілла.

— Ти охолонь, мала, і послухай, що старші кажуть. Бачила я, що ти втекла з Кеном на дюни й сиділи ви там довгенько. Твоя мамця була би не рада почути таке.

— Я сама розкажу… і мамі… і панні Олівер… і Волтеру теж! — хлипала Рілла. — Ти й собі кілька годин просиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів! Що сказала б на це пані Еліот?

— Я не сваритимуся з тобою, — зненацька холодно й зверхньо утяла Мері. — Я лиш кажу, що не слід робити такого, поки ти ще не виросла.

Рілла більше не могла приховувати сліз. Усе було поруйноване — навіть та неземна, романтична, прекрасна година з Кеннетом виявилася зіпсованою й оскверненою. У цю мить Рілла ненавиділа Мері Ванс.

— Чого це ти плачеш? — здивувалася Мері. — Що сталося?

— Ноги… болять, — ридала Рілла, чіпляючись за рештки гордості. Було не так принизливо сказати, що плачеш від болю в ногах, аніж визнати, що… хтось позбиткувався з тебе, а друзі покинули, а ще дехто повчає, немов школярку.

— Уявляю, — співчутливо відказала Мері. — Та не журися. Я знаю, де в моєї Корнелії стоїть миска з гусячим смальцем. Він помічний — ліпше за всі ті кольдкреми. Вкладешся — то я намащу тобі п’яти.

П’яти, намащені гусячим смальцем! Отак закінчується найперша в житті вечірка, найперша в житті розмова під місяцем із кавалером!

Марно було плакати далі, тож Рілла з відчайдушним спокоєм заснула в ліжку Мері Ванс. На крилах шторму прилетів світанок, і капітан Джозая, дотримуючи обіцянки, здійняв на маяку Чотирьох Вітрів британський державний прапор, що маяв проти хмар на вітрі, мов сліпуча та незгасима сигнальна зоря.

Розділ 5

«Шум кроків»[10]

Рілла пробігла крізь сонячну розкіш кленового гаю до свого улюбленого куточка в Долині Райдуг, де сіла на моховитий камінь у заростях папороті, зіперла підборіддя на руки й невидющо втупилася в сліпучу блакить серпневого неба — блакитного, мирного та незмінного, що так само розгорталося над долиною погожими літніми днями, відколи вона пам’ятала себе.

Рілла хотіла побути сама — подумати, пристосуватися, якщо можливо, до цього нового світу, у який її мовби хтось переніс, так незворотно й раптово, аж їй незрозуміло було, хто вона тепер. Чи була вона… чи могла вона бути тією Ріллою Блайт, яка танцювала на маяку Чотирьох Вітрів шість днів тому… усього шість днів тому? За ці шість днів мовби минуло ціле життя, і час їй спливав не годинами, а серцебиттями. Той вечір, із усіма надіями, страхами, тріумфами та приниженнями, тепер здавався давньою історією. Невже вона справді