Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
— Ми звикли до Мері Ванс — не можемо без неї, хай навіть вона дратує нас, — мовила була якось Ді Блайт.
Більшість юнаків і дівчат простували парами. Джем, звісно, тримав попід руку Фейт Мередіт, а Джеррі Мередіт — чимчикував із Нен Блайт. Ді й Волтер ішли разом, поглинуті довірливою розмовою, якій дуже заздрила Рілла.
Карл Мередіт був у парі з Мірандою Прайор — здебільшого для того, щоби подратувати Джо Мілгрейва. Усі знали, що Джо по вуха закоханий у Міранду, та сором’язливість не дозволяє йому навіть поговорити з нею. Темного вечора Джо, імовірно, наважився би на прогулянку обіч своєї прекрасної дами, але нині, у сяйві місяця, просто не міг зробити кроку в її бік. Отож він плуганився у хвості маленької святкової процесії й подумки лаяв Карла Мередіта словами, які не наважився би промовити вголос. Міранда була донькою Місяця з Баками; її, на відміну від батька, радо приймали в усякому товаристві, проте вона, бліда й не вельми вродлива худенька істота, дещо схильна до нервового хихотіння, мала небагато кавалерів. У Міранди були сріблясто-біляві коси й величезні ясно-блакитні круглі очі — такі круглі, аж видавалося, що вона досі не оговталася після страшного дитячого переляку. Вона радше воліла гуляти із Джо, ніж із Карлом, з яким почувалася геть незатишно. Проте увага студента коледжу, ще й пасторського сина, дуже лестила дівчині.
Ширлі Блайт ішов з Уною Мередіт. Обоє були неговіркі, тож переважно мовчали. Ширлі був шістнадцятилітнім хлопчиною, спокійним, розумним, вдумливим, що не цурався й добросердого жарту. Кароокий, із каштановою чуприною та бронзовою шкірою, він досі лишався «смаглявим хлопчиком» Сьюзен. Він любив ходити з Уною Мередіт, яка ніколи не змушувала його до балачки й нікому не докучала сама. Уна була тією ж скромною й милою дівчиною, що й за давніх дитячих днів, проведених у Долині Райдуг. Її великі темно-сині очі дивилися так само мрійливо й печально. Потай вона плекала в серці любов до Волтера Блайта, про яку здогадалася тільки Рілла. Та співчувала Уні й дуже хотіла, щоб Волтер відповів на її почуття. Уна подобалася Ріллі більше, ніж Фейт, яка затьмарювала інших дівчат своєю вродою й пихою — а Рілла не любила опинятися в тіні суперниць.
Проте в цю мить вона почувалася щасливою. Було так весело йти із друзями темною мерехтливою вулицею, там і тут обсадженою молодими сосонками та ялицями, смолисті пахощі яких напоювали літнє повітря. Ген попереду сяяла затока; сонні звуки церковного дзвону із протилежного її берега тонули між тьмяних скель, схожих на аметисти. Блакитна гавань сріблилася в місячнім світлі. О, як то було прекрасно — свіже солонувате повітря, аромат ялиць та сміх супутників. Рілла любила життя, квітуче й радісне; її тішили звуки музики й веселий гомін розмови; вона хотіла довіку йти цією дорогою, повною тіней та срібла. Вона йшла на першу свою вечірку й знала, що чудово проведе час. Рілла нічим не переймалася — ані довгими ногами, ні ластовинням — нічим, окрім нав’язливої боязні, що ніхто не запросить її до танцю. Як гарно бути живою, вродливою, п’ятнадцятилітньою! Рілла глибоко й захоплено вдихнула… аж раптом різко урвала своє щасливе зітхання, почувши, як Джем розповідає Фейт історію про те, що сталося під час Балканської війни.
— Той лікар утратив обидві ноги — вони були всуціль перебиті — і його покинули вмирати на полі бою. А він собі повзав між поранених солдатів, так довго, як міг, і робив усе, щоб полегшити їхні страждання, не думаючи про себе. І помер, перев’язуючи ногу одному з них. Так його й відшукали — руки лікаря досі стискали бинт, тому кровотеча спинилася, а солдат вижив. Оце герой — ти згодна, Фейт? Коли я прочитав цю історію…
Джем і Фейт пішли вперед; їх було вже не чути. Гертруда Олівер здригнулася, а Рілла співчутливо стиснула її лікоть.
— Жахливо, правда, панно Олівер? Не розумію, навіщо Джем розповідає такі бридкі речі, коли ми всі йдемо на вечірку.
— Ти вважаєш цю історію бридкою, Рілло? Я думаю, що вона чудова… прекрасна! Такі історії змушують кожного соромитися власних сумнівів у людській натурі. Той чоловік учинив за велінням Божим. І який відгук викликає в людства цей ідеал самопожертви! А здригнулася я… сама не знаю, чому. Вечір нині теплий. Певно, зоря осяває когось, хто йде над тим місцем, де буде моя могила. Так каже один давній забобон. Але не думаймо про це сьогодні. Знаєш, Рілло, вечорами я завжди тішуся, що живу в селі. Ми можемо відчути справжній чар вечора й ночі — той, якого не спізнати в місті. Кожен вечір у селі прекрасний — навіть штормовий. Я люблю буревії, що насуваються із-над затоки. А такий вечір, як нині — о, він здається занадто прекрасним. Це вечір молодості й країни мрій, і я трохи боюся його.
— Я відчуваю себе частиною цього вечора, — мовила Рілла.
— Так, ти ще достатньо юна, щоб не боятися досконалості. А от і Дім Мрії. Цього літа він такий самотній. Форди не приїхали на канікули?
— Пан та пані Форд і Персіс не приїхали — тільки Кеннет, але він живе в материних кузенів потойбіч затоки. Цього літа ми його майже не бачили. Він іще трохи кульгає, тож рідко виходить кудись.
— Кульгає? Що з ним сталося?
— Він зламав ногу торік, під час футбольного матчу, і майже всю зиму пролежав. Відтоді дещо накульгує, але тепер йому значно покращало й він сподівається, що невдовзі цілком одужає. Кен лише двічі був у нас в Інглсайді.
— Етель Різ гине за ним, — озвалася Мері Ванс. — Наче дуріє, коли хтось раптом згадує Кена. Якось він провів її додому з молитовного зібрання й відтоді вона так пнеться — аж дивитися гидко. Ніби торонтський хлопець, такий як Кен Форд, заглядатиметься на ту селючку Етель!
Рілла спалахнула. Таж ні, їй байдуже… геть байдуже, хай навіть Кеннет Форд сотню разів проводжає додому якусь Етель Різ! Їй і діла до нього нема! Він у
