Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

— Невже твоя мама таки дозволила тобі піти на танці?

— Її вмовив Волтер. Він знав, що я не переживу, коли не зможу піти. О, панно Олівер, це найперша моя справдешня доросла вечірка, і я цілий тиждень ночами не сплю — усе міркую про неї. Сьогодні такий сонячний ранок, аж я, прокинувшись, ледь не закричала від щастя. Жахливо було би — просто жахливо, якби до вечора линув дощ. Певне, я таки ризикну й надіну зелену сукню. Я хочу бути гарною на своїй найпершій вечірці. Та ще й зелена довша за білу — на цілий дюйм! І я взую сріблясті туфельки, що пані Форд подарувала мені на Різдво, і досі я жодного разу в них не виходила. Вони такі прекрасні! Ох, панно Олівер, я сподіваюся, хтось запросить мене до танцю. Я помру від ганьби — помру, якщо доведеться весь вечір сидіти попід стіною. Бо, звісно, Карл і Джеррі не танцюватимуть — вони ж сини пастора. Інакше я мала б надію, що вони порятують мене від цілковитого приниження.

— Ти матимеш повно кавалерів: усі хлопці з того боку затоки приїдуть на танці, тож їх буде більше, аніж дівчат.

— Добре, що я не пасторська донька, — засміялася Рілла. — Сердешна Фейт аж нетямиться з люті, що їй не можна буде потанцювати. Уні то, звісно, байдуже. Вона ніколи не любила танців. Хтось сказав Фейт, що дівчата, які не танцюють, варитимуть на кухні іриски для частування, і вона так скривилася! Певно, вони із Джемом увесь час просидять на скелях. А чи знаєте ви, що ми всі підемо пішки до потічка за старим Домом Мрії, а тоді попливемо човнами? Це буде божественно, правда ж?

— У свої п’ятнадцять, я так само захоплено підкреслювала слова в розмові, — іронічно озвалася панна Олівер. — Думаю, ця вечірка сподобається нашій молоді. Але мені буде нудно. Жоден із тих хлопчаків і не подумає запросити до танцю таку стару панну як я. Хіба Джем і Волтер запросять — зі співчуття. Тож не сподівайся, що я чекатиму сьогоднішнього вечора із твоїм юнацьким зворушливим захватом.

— Панно Олівер, хіба ж ви не розважалися на своїй найпершій вечірці?

— Ні. То було суцільне жахіття. Я була негарна, в убогій поношеній сукні, і ніхто не запросив мене до танцю, окрім єдиного хлопця, ще потворнішого, аніж я. Такий незграба — я майже зненавиділа його; та навіть він не запросив мене вдруге. Я не мала справжнього дівоцтва, Рілло. Це тяжка втрата. Тому я хочу, щоб ти провела щасливу, дивовижну юність. І надіюся, ти завжди із радістю згадуватимеш свою першу вечірку.

— Учора мені снилося, що просто посеред танцю я виявляю, буцім прийшла на вечірку в пеньюарі та хатніх капцях, — зітхнула Рілла. — Я прокинулася, задихаючись від жаху.

— До речі про сни — мені наснилося щось дуже дивне, — неуважно зронила панна Олівер. — То був один із моїх особливо яскравих снів: не тьмяний і невиразний, як зазвичай, а дивовижно реальний, мовби все те відбулося насправді.

— Що вам наснилося?

— Я стояла на терасі — тут, в Інглсайді — і поглядала вниз на гленські поля. Аж раптом уздріла, як ген іздалека на них котиться довга, сріблиста, мерехтлива хвиля. Вона насувалася — ближче й ближче, мов білі морські баранці, що кидаються деколи на пісок. А потім хвиля вкрила цілий Глен. Я подумала: «Звісно, вона не сягне Інглсайду» — але вода прибувала… так стрімко… я не встигла ворухнутися чи гукнути когось, а хвилі вже плюскотіли мені під ногами. І все зникло… Глен пішов під воду… а на його місці пінилося розбурхане море. Я сахнулася… і вздріла, що мій поділ мокрий від крові… і я прокинулася… тремтячи. Мене страшить цей сон. Це лиховісне видіння. Такі мої сни завжди справджуються.

— Аби ж це не означало, що зі сходу надійде шторм і вечірку скасують, — промимрила Рілла.

— Невиправні п’ятнадцятилітні! — сухо відказала панна Олівер. — Ні, Рілло-моя-Рілло, думаю, цей сон не віщує нічого аж такого жахливого.

Ось уже кілька днів у звичнім плині інглсайдського життя вчувалася невидима напруга. Не усвідомлювала її тільки Рілла, цілком поглинута власним квітучим, юним життям. Лікар Блайт здавався незмінно стурбованим і майже нічого не казав, читаючи вранішню газету. Джем і Волтер жваво цікавилися новинами. Того вечора схвильований Джем перестрів брата й вигукнув:

— Слухай-но, Німеччина таки оголосила війну Франції! Отже, можливо, Англія теж воюватиме… а коли так — тоді нарешті прийде Дудар із твоєї давньої фантазії.

— То була не фантазія, — поволі відказав Волтер. — То було видіння… передчуття. Джеме, тоді, багато років тому, я справді побачив його. А ти гадаєш, Англія воюватиме?

— І ми всі станемо їй на поміч! — весело скрикнув Джем. — Не можна кидати «сиву матір північних морів» битися наодинці, правда? Але ти не поїдеш із нами — тиф позбавив тебе такої можливості. Прикро, га?

Волтер не відповів — лиш мовчки дивився на тремтливу поверхню синьої гавані за селом.

— Ми, щенята, в ім’я родинної честі мусимо битися не на життя, а на смерть, — радісно вів далі Джем, куйовдячи собі волосся тонкою сильною засмаглою рукою — рукою природженого хірурга, як часто думав собі його батько. — О, нам випаде справжня пригода! Але, напевно, Грей[6] чи хтось із тих пильних старезних псів усе владнає в останню мить. Хоча то буде одвічна ганьба, якщо вони покинуть Францію в біді. А якщо ні — ми ще побачимо дещо цікаве. Та зараз нам час збиратися на гулянку.

І Джем пішов, насвистуючи «За сотнею волинкарів — ти і я»[7], а Волтер, насуплений, довго ще стояв на тому самому місці. Звістка надійшла раптово й стрімко, мов чорна грозова хмара. Іще кілька днів тому ніхто не міг і помислити про таке. Та й нині ця думка здавалася щирим безглуздям. Авжеж, якийсь вихід знайдеться. Війна — це пекельна, потворна, протиприродна річ — надто протиприродна, щоб відбуватися в двадцятому столітті між цивілізованими націями. Сама думка про неї була потворна, і Волтер тяжко гнітився, уявляючи шкоду, якої війна завдасть красі життя. Ні, він не думатиме про це… рішучо викине це з голови. Який прекрасний старенький Глен у