Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
Рілла вперше в житті підрубувала краї простирадл. Коли Джемові надійшло розпорядження з’явитися до Валкартьє, вона виплакалася між сосон у Долині Райдуг, а тоді подалася до матері.
— Мамо, я хочу допомагати. Я лише дівчина… і не здобуду перемоги у війні… але тут, удома, я хочу зробити щось корисне.
— Привезли тканину на простирадла, — відповіла пані Блайт. — Допоможи Нен і Ді пошити їх. І… Рілло, може, ти організуєш молодіжний осередок Червоного Хреста? Дівчатам сподобається, та й працюватимуть вони краще, аніж під наглядом старших.
— Але, мамо… я ніколи цього не робила…
— Упродовж наступних місяців нам усім доведеться взятись до того, чого ми ніколи ще не робили.
— Ну, — мужньо зітхнула Рілла, — я спробую, мамо… якщо ви скажете, із чого мені почати. Я міркувала й вирішила, що мушу бути відважною й відданою… якщо вийде… бути героїнею.
Пані Блайт не всміхнулася, слухаючи, пишномовні зізнання доньки. Можливо, їй було не до того… можливо ж, за романтичною Ріллиною поставою вчулося їй і щире бажання справжньої відповідальності. Отож нині Рілла підрубувала простирадла й подумки організовувала молодіжний осередок Червоного Хреста; ба більше, їй це подобалося — звісно, організація, а не підрубування. Це виявилося цікавим; зненацька Рілла збагнула, що має керівний хист. Отже, хто очолить осередок? Не вона. Старшим дівчатам це не сподобається. Ірен Говард? Ні, чомусь інші не люблять Ірен так, як вона заслуговує на те. Марджорі Дрю? Ні, тій забракне рішучості. На зборах вона щоразу погоджується з останнім промовцем. Бетті Мід — звісно, спокійна, вправна, тактовна Бетті! А Уну Мередіт — на скарбника, а якщо дуже наполягатимуть, то вона, Рілла, може бути секретарем. Що ж до різноманітних комітетів — їх варто було утворити після організації осередку, а проте Рілла вже уявляла, кого куди слід призначити. Вони збиратимуться почергово удома в кожної з них — без частунку — о, щодо цього Ріллі належало ще витримати двобій з Олів Кірк — і збори мусять мати діловий характер і відбуватися згідно з регламентом. Вона заведе собі зошит для протоколів — обгорне його в білий папір із червоним хрестом… і що, як вони пошиють собі уніформу для благодійних концертів — стриману, але вишукану?
— Ти підрубала простирадло тут на правий бік, а отут — на спідній, — завважила Ді.
Рілла почала розпорювати власні стібки, думаючи про осоружне шиття. Е ні, керувати організацією буде значно цікавіше.
А нагорі пані Блайт казала:
— Сьюзен, пам’ятаєте той день, коли Джем уперше простягнув рученята й назвав мене «ма-а» — найпершим словом у своїм житті?
— Я до самої смерті пам’ятатиму все, пов’язане із цим благословенним малятком, — похмуро озвалася Сьюзен.
— Нині я ввесь день згадую, як однієї ночі він плакав і кликав мене. Йому було всього кілька місяців. Гілберт наполягав, щоб я не підходила до колиски — казав, що дитині тепло, вона здорова й не варто розбещувати її. Але я таки підійшла… взяла його на руки… і досі пам’ятаю, як він обійняв мене за шию. Сьюзен, якби тоді, двадцять один рік тому, я не підійшла до колиски, де плакав мій син… то не пережила би завтрашнього ранку.
— Я, пані Блайт, дорогенька, не знаю, як і собі пережити його. Та це ж іще не остаточне прощання? Йому ж дадуть відпустку після вишколу, правда?
— Ми сподіваємося на це, хоча не маємо певності. Я примирилася з тим, що відпустки не буде, тож не зазнаю й розчарування. Сьюзен, я постановила собі провести мого хлопчика з усмішкою. Він не забере із собою спогаду про слабкодуху матір, що не зважилася навіть провести його, коли він зважився йти на війну. Надіюся, ніхто з нас не заплаче.
— Я не заплачу, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні. Та чи видушу я із себе усмішку, волею Провидіння, — це залежить від того, чи пектиме в мене попід грудьми. Можна покласти сюди ще фруктовий пиріг? А коржики? А пиріжки з м’ясом? Цей благословенний хлопчик не голодуватиме, байдуже, що за харч буде в них там, у Квебеку. Мені видається, пані Блайт дорогенька, усе стало зовсім інакше. Ви чули, що здох навіть пасторський кіт? Кажуть, учора ввечері дихав іще до дев’ятої, а нині Брюс увесь день побивається.
— Тепер він там, куди по смерті йдуть усі добрі коти. Йому було вже п’ятнадцять років, і він геть не знав собі місця, відколи тітки Марти не стало.
— Я не журитимуся, пані Блайт, дорогенька, якщо та тварюка, Гайд, і собі згине, — мовила Сьюзен. — Як Джем приїхав в однострої, то він донині ввесь час був Паном Гайдом, і це, як на мене, погана ознака. Та хтозна, що Понеділок робитиме, коли Джем поїде. Мені аж серце стає, коли бачу, як він поглядає на нього… а очі ж достоту людські! Онде, як Еллен Вест ганила кайзера — ми всі були певні, що вона здуріла, а нині я розумію, що в тій її маячні знати було й свою логіку. Ось, пані Блайт, дорогенька, клунок ми склали. Піду-но тепер приготую вечерю. Хотіла б я відати, коли знов нагодую Джема вечерею, та це, пані Блайт, дорогенька, вже не для наших умів.
Джем Блайт і Джеррі Мередіт поїхали наступного ранку. День був понурий; сірі хмари купчилися в небі й заносилося на дощ, проте ледь не кожен із Глена, Гарбор-Геда й Чотирьох Вітрів — окрім Місяця з Баками — прийшов провести їх. Усі Блайти й Мередіти всміхалися. Сьюзен, волею Провидіння, теж спромоглася на усмішку, хоча вигляд її гнітив навіть більше, ніж сльози. Фейт і Нен були дуже бліді й непохитні. Рілла подумала, що й собі трималася б геть незле, якби щось не душило їй горла, а вуста не тремтіли підступно й зрадливо. Понеділок також був на станції. Джем хотів попрощатися з ним в Інглсайді, проте в очах Понеділка знати було таке красномовне благання, що Джем дозволив йому піти з усіма. Цуцик тримався коло Джемових ніг і не відводив погляду від любого хазяїна.
— Не можу бачити очей цього пса, — мовила пані Мередіт.
— Еге ж, тварина розумніша за людей, — притакнула Мері Ванс. — Хто б то подумав, що ми докотимося до такого? Я цілу ніч
