Рент. Усна біографія Бастера Кейсі - Чак Паланік

Мої ноги перехрещені в щиколотках, достоту як у нього — права згори лівої, і я кажу: «Бути не може. Навіть квитки на вільні місця[5] не бувають такими дешевими». Я питаю, як йому вдалося прокрутити таку оборудку.

Обережно відпиваючи своє віскі, він каже: «Ну, перше, що треба зробити, — це втекти з психушки з суворим режимом». Потім, каже він, треба проїхати автостопом усю країну в самих лише пластикових шльопках та якійсь паперовій хламиді, яка весь час розстібається ззаду. Потім треба спізнитися всього лише на хвильку, щоби завадити рецидивісту-педофілу зґвалтувати твою дружину. І твою маму. Потім треба ростити сина, плід цього зґвалтування, який збирає величезну колекцію старих, викинутих людьми зубів. Після закінчення школи твій довбонутий синуля має втекти з дому. Приєднатися до якогось культу, що живе виключно нічним життям. Півсотні раз розхерячити свою машину та сплутатися з якоюсь такою ніби-не-зовсім майже-не-шлюхою.

Паралельно твій хлоп’як має розпалити епідемію, від якої загинуть тисячі людей, достатньо народу, щоби спричинити воєнний стан та загрозу повалення світових лідерів. І насамкінець твій малий має загинути в гігантському палаючому, вогненному пеклі, за яким кожнісінький вилупок у світі спостерігатиме по ящику.

Він каже: «Отак усе просто».

Мужик каже: «Тоді, коли ти поїдеш збирати його рештки для поховання, — і він тицяє віскі собі до рота, — авіакомпанія надасть тобі особливу, з біса вигідну ціну на квиток».

П’ятдесят баксів в обидва боки. Він дивиться на мій скотч, який стоїть на відкидному столику. Теплий. Ніякої криги, все розтануло. І він питає: «Ти будеш це пити?»

Я кажу йому: «Не соромся».

Ось як швидко твоє життя може повністю змінитися.

Як те майбутнє, що є в тебе завтра, може стати геть не таким, яке ти мав учора.

Мене мучить дилема: взяти в нього автограф чи ні? Уповільнюючи дихання, припасовуючи рухи своїх грудей до його, я питаю, чи пов’язаний він якось із тим хлопцем… Рентом Кейсі? «Вовкулакою Кейсі» — найгіршим нульовим пацієнтом в історії всіх хвороб? Із «суперпоширювачем», який заразив півкраїни? Із «Поцілунковим Убивцею» Америки? Рентом «Скаженим Псом» Кейсі?

«Бастер, — каже мужик, і його жахлива рука тягнеться до моєї склянки зі скотчем. — Мого хлопчика назвали Бастером Ландру Кейсі. Не Рентом. Не Бадді. Бастером».

О, тепер мої очі всотують кожен пожований шрам на його пальцях. Кожну зморшку і сиву волосинку. Мій ніс занотовує його запах, запах віскі та коров’ячого посліду. Мій лікоть запам’ятовує тертя об рукав його фланелевої сорочки. О, цим незнайомцем я хизуватимусь до самої смерті. Намертво вчепившись у кожну його секунду, жадібно згрібаючи до пазухи кожне його слово і жест, я питаю: «Ви…»

«Честер, — каже він. — Мене звуть Честер Кейсі».

Сидить просто біля мене. Честер Кейсі, батько Рента Кейсі — Американської Біологічної Зброї Масового Знищення, що ходить та розмовляє.

Енді Воргол помилявся. В майбутньому люди не ставатимуть відомими на п’ятнадцять хвилин. Ні, в майбутньому кожен посидить поруч із відомою людиною принаймні п’ятнадцять хвилин. Тифозна Мері[6], чи Тед Банді[7], чи Шерон Тейт[8]. Історія — це не більше ніж монстри та жертви. Або свідки.

І що я кажу? Я кажу: «Мені шкода». Я кажу: «Хоронити свою дитину… Не пощастило вам».

Зі співчуттям я хитаю головою…

І кількома подихами пізніше Чет Кейсі теж хитає головою, і через цей жест я починаю сумніватися в тому, хто кого веде. Хто з нас раніше пішов чиєю дорогою. Може, цей свинопас вивчає мене. Копіює мене. Визначає мої потреби та встановлює рапорт. Може, щось мені продає — ця жива легенда, Чет Кейсі, він підморгує мені. Дихає не частіше ніж п’ятнадцять разів на хвилину. Допиває скотч. «Усе залежить від того, як на це дивитися, — каже він і торсає мене ліктем у ребра. — Оборудка з квитками все ж таки дуже славна».

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): Гончак у Міддлтоні — це щось на зразок корови на вулицях Калькутти або Нью-Делі. Посеред кожної ґрунтівки валяється хитра дворняга, хекаючи на сонці, вивісивши з пащеки слинявого язика. Такий собі вкритий шерстю «лежачий поліцейський», що не загрожує арештом чи штрафами. Притрушений дрібним землистим пилом, який нанесло з розораних полів.

Дорога до Міддлтона вимагає чотирьох повних днів за кермом, і це найдовший період, який я будь-коли провів усередині машини без зіткнення з іншим авто. Це здалося мені найобтяжливішим аспектом усієї подорожі.

Недді Нельсон (ζ руйнувальник): Ви можете пояснити, яким чином у 1968 році палеонтолог-любитель Вільям Мейстер, шукаючи в Антелоуп Спрінг у штаті Юта скам’янілих трилобітів, розколов глибу сланцю та виявив натомість скам’янілий слід людського черевика давністю в 500 мільйонів років? І яким чином інший такий скам’янілий слід, знайдений у Неваді в 1922-му, опинився в скелястій породі тріасового періоду?

Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): їдучи до Міддлтона, несучись опівночі цією йобаною глибинкою, Шот Даньюн клацав кнопками радіо, шукаючи повідомлення про дорожній рух. Щоб почути про всі події, які ми могли проґавити. Ранкові чи вечірні новини, що в «годину пік» трапляються казна-де в чорта на рогах. Інформація про затори й об’їзди там, де й напередодні. Повідомлення про смертоносні масові зіткнення на швидкісних шосе там, де вже завтра.