Імператор повені - Володимир Львович Єшкілєв
Чужих було двійко.
Найближче до дзеркала розташувалося якесь довготелесе костоголове чуперадло, одягнене у лахмітний кабцанський[3] халат. Воно зазирало у глибини свічада і щось мугикало, одночасно чухаючи коліно лакованим ціпком. На землі, поряд з почварою стояла велика скриня, оббита почорнілою міддю, з широкими шкіряними ременями для носіння. У накривці, притягнутій до скрині двома замками, були пророблені отвори. За два кроки від скрині розплітала волосся й посміхалася своєму віддзеркаленню волоока дівчина.
Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва… Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально — на межі підліткової негармонійності — сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.
Анемподест ковтнув слину.
Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин зауважив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укусу.
У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:
«У відображень багато родичів, але дзеркало — найсправжнісінькіша сирота!»
Анемподест підібрав од землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:
«Мир вам, добрі люди. Це — моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк».
«Авжеж, — легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими гримуваннями комедіанта, — це безумовно й безсумнівно Ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмета… А чи не помітили Ви, високошанований Господаре Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракуві, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останні ночі місяць круглий, немовби та сра… Я хотів, перепрошую, сказати: „як срібляк“… І я ось, повірте, не можу ступити жоднісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання…»
«Співчуваю Вам, достойний пане, — відповів на те прочанин. — А співчував би Вам ще глибше, якби Ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити Ваше ім'я й ту мету, на шляху до котрої Ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця».
«Охоче, охоче! — вишкірився рідкозубою пащею чужий. — Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо Вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди звуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я насмілився — не без відома Святої Церкви — наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне[4] ім'я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою… Що Ви ще хочете знати про нас, о Господаре Дзеркала?»
Анемподест подумки відбив напад жорстокого сумніву щодо тісних родинних зв'язків потвори і красуні, але вирішив бути чемним із несподіваними прибульцями. Він перехопив гілляку надійнішим робом й сказав:
«А мене тямущі люди звуть братом Анемподестом. Три роки я був послушником у Сіверському скиті у предивного молільника авви Макарія, а тепер став прочанином і з благословення авви мандрую з молитвами до Гробу Господнього. Позаяк цей ліс оточений зо всіх боків знавіснілими людьми, що прагнуть пролиття крові, я не раджу Вам, Гіппокастанію, робити з нього ексодус[5] найближчим часом, особливо враховуючи Ваш нетутешній вигляд та вроду Вашої доньки. Отримуючи на певний час у сусіди (нехай діється воля Господня!) вас двох, людей з чудернацькими іменами, я вважаю за необхідне dignor illud fasere[6] хоча б знанням про ваше минуле убезпечити себе від прикрих несподіванок».
«Aliquid ad exodium ducere, — процитував Верґілія костоголовий. — Хіба ж цей ліс настільки вузький, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречені на сусідство?»
«Отож-бо й воно».
Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов кажучи: «Знов те саме, мала!» Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті[7] її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і гримасках.
«Звідки ж узялось таке диво?» — подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.
Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищуваті губи, зважився на розповідь:
«Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґимонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум „Саломеї“. Ви ж як людина освічена напевне пам'ятаєте звідти знаменитий монолог нечестивого короля Ірода, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (Ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності… Так от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію „Мнемозавр“, що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пуппенмейстер (себто
