Імператор повені - Володимир Львович Єшкілєв
Костоголовий зареготав.
«Добре, що він вночі не перебив нам горлянки, — обірвав старого Драбант. — Щастить Вам… Поки що».
«А тобі?»
«Я пив з Потоку Хореф, — промовив Голомозий. — А вам скажу, що треба тікати вже, бо зарізяки Приблуди нишпорять навколо лісу, а річка прибуває».
«О, як я міг забути! — підстрибнув Каштан. — У нього ж десь тут схована цікава монетка!»
Він почав перебирати вміст Анемподестової торби. Тим часом Драбант завмер, ніби прислухаючись. Й без того смагляве обличчя його потемніло, мережа бганок навколо очей погустішала і він відкарбував наказ:
«Збираймося, біда вже недалеко. Кидай все те сміття, ходімо згортати намет. Поквапмося».
«Зараз, зараз…» — костоголовий витрусив з торби молитовник і обмацував його, шукаючи схованку. Він раптом побачив, що Нікта безтурботно грається гребінцем і злісно засичав на доньку:
«Я ж тобі сказав, вертепне ледащо: швиденько розбирайся й роздрочи того виродка».
«Не буду».
«Що?» — Каштан випростався із загрозливою повільністю.
«Роздягатися серед цього мокрого лопушиння? — Нікта пересмикнула плечима. — Мені зимно, я застуджуся і вкриюся прищами».
«Ти що, забула що зробив для тебе твій батько? Ти виконаєш усі praeparationis[25], моя дорогенька, поки я буду допомагати Драбантові пакувати візок. А коли я повернуся, ти, моя люба донечко, покажеш цьому безголовому злидареві, як чемна і вихована спадкоємиця магічних знань славетної родини Марамульок-Ферлейчиків виконує laeticulosus[26] побажання свого мудрого татуся. Вилупкові це буде повчально, особливо перед кастрацією».
Нікта озирнулась навколо й почала розшнуровувати одяг.
«От і добре, — схвально промовив костоголовий. — До речі, з тих двадцяти чи тридцяти талярів, які ми заробимо на магнетичних amatori[27] у Валахії, половина піде тобі на нові сукні і притирання. Тамтешні князі зарозумілі та гордовиті й не люблять задрипанок. Будеш в мене виглядати як найсправжнісінька Марлезонська принцеса… А якщо цей затятий виродок не захоче дивитися на твоє тіло і буде заплющувати очі, то відріж йому повіки цим-от ножиком».
Каштан спритно кинув ножа у дуб, під яким сидів зв'язаний прочанин. Ніж з глухим звуком увійшов у деревину поряд з головою Анемподеста. За мить довга постать костоголового упиря розчинилася у чагарях.
Нікта порозслабляла шнурівки і висковзнула з одягу.
«Дивися, бевзю! Більше ніколи такого не побачиш», — сказала вона, вкладаючи у свої слова цілу куфу[28] бундючного молодого презирства, і вигнулась колесом, так, щоби прочанин міг бачити її виголене міжніжжя і рожеві бганки вівтаря Афродіти. Тіло дівчини виявилося ще вродливішим, аніж уявлялося Анемподестові у денних мареннях. При шаленіючих пишними вигинами стегнах Нікта мала вузьку талію. Її великі перса жили самостійним настроєм, задерикуватішим за настрій обличчя. Можливо в них були сховані кришталеві кульки гіпнотизера. Або маленькі бубни циганчат. Жодна пляма не згіршувала латунної матовості шкіри, вистояної, наче сонна жовтизна стародруків, немов кедровий лак на вигинах венеційської меблі. Кожна з форм її тіла була окремо і завершено досконалою. З'єднання таких досконалостей мало б у підсумку стати хаосом, але чомусь вийшло навпаки. Прочанин відвів погляд, майже розчавлений взірцево впорядкованою вродою, і з жахом відчув затвердіння причинного змія. «Не піддавайся, малий, бо відрубають», — прогундосив він змієві крізь затичку-гаман і тут відчув щось гостре, що різало його зап'ястки за спиною, там, де вони були прикручені мотузкою. Нікта тим часом почала погладжувати себе між ногами. А потім повернулася до прочанина гепою, демонструючи розкішні сідниці.
А він використав цей момент, щоб подивитися собі за спину, й ледь не зламав шию, виконуючи цю вправу. Те, що він побачив, примусило його забути танцюючу Нікту. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.
«Я вірю тобі, вірю!» — подумки крикнув він невидимій Акробатці і страшенним зусиллям примусив себе зберігати спокій і не напружувати м'язів.
Покрутивши гепою, Нікта підбігла до нього і нахилилась, промовляючи:
«Подивимося, подивимося…»
Не встигла вона помацати Анемподестові між ногами, як той різким рухом звільнився і вдарив її головою у чоло, а затерплими руками в потилицю. Розпухлі долоні не відчули болю, але дочка костоголового без жодного звуку повалилася йому на ноги і вцюнькалася. Анемподест бридливо відштовхнув її, закам'янілими пальцями витяг з рота гамана, з дерева — ножика і перерізав мотуззя під колінами. Через якусь мить він біг густими чагарями. Тікав прочанин у протилежний від Хирлиці бік і зупинився тільки тоді, коли остаточно закінчилися сили і серце почало виламувати ребра.
Перед ним простягалися безкраї мочарі, помережані острівцями уздовж проймистих озер, порослі березами та кугою. По берегах болотистих вод росли жовтуваті лишайники, їжилися гостролисті куші. Прочанин майже з насолодою обдивився навколо, вітаючи власний порятунок і дикість цієї місцини. Він обточив ножем осикового посоха і рушив болотом на північ, орієнтуючись по замшілих деревах. До халабуди вертатися було ризиковано. Він згадав нічну пожежу у маєтку.
«Якщо нічна злива не загасила грань, там можна буде зігрітися», — передбачив Анемподест.
Заледве прочанин проминув мочарне царство, як ізнов закрапав дощ. Занили уламки вибитих зубів.
Але тепер йому щастило. Йдучи луговиною, він набрів на свіжий труп якогось челядника і не погребував одягом вбитого. Розбійники, щоправда, не залишили взуття, але добротна ліврея з атласною підкладкою та позументом відразу зігріла тіло й зупинила остуду. Як тільки перестали цокотіти зуби, невідомі Сили послали Анемподестові нові корисні знахідки: у кишенях лівреї покійник ховав перекладене полотниною вуджене сало, у Драбантовому гамані знайшлося добре просушене тютюнове зілля. Перетрушуючи старий одяг, прочанин відшукав свою монетку. Стару сорочку він роздер на ганчір'я і пообмотував ним порепані ноги.
