Прокляте небо - Наталія Довгопол

– Ой та годі вам язиками чесати! – прикрикнула на дівчат Стешка. – Понапридумували тут небилиць. Чого мою дитину лякаєте?

Де-не-де взялася стара баба Орися, потрясаючи своїм кошиком із грушами.

– Казали тобі, Стешко, не треба було дитя своє проклинати. Вона ж, як народила та йшла в поле жати, брала дівча із собою. То Дунька все плакала, може, боліло їй щось чи потерчата виділися. То ця дурна баба клала немовля на межі і промовляла: «Бодай русалки б тебе, бісову дитину, взяли!» От і наврочила, що дівка тепер долі не має.

Дунька стояла на воротах, переступаючи із ноги на ногу. Перед нею простягалося широке подвір’я панської садиби: ліворуч розташувалися стайня та льох, праворуч – повітка[2] та дерев’яний будинок для панських пахолків[3], що несли варту, підперши спиною копицю сіна й ліниво набиваючи люльку. Челядь поралася на обійсті. Хтось годував каченят, хтось підбивав коней. Це тут ще тиждень тому забили Ганку. Але схоже, тут теж було життя… Може, не такий страшний чорт, як його малюють? Дунька несміло ступила на вимощену каменем доріжку, яка звивалася поміж квітниками, намагаючись розгледіти серед челядинців знайомі обличчя.

Незчулася, як ззаду хтось схопив її за руку й потягнув за собою. Це була висока й худорлява тітка років сорока з на диво міцною хваткою. Аж рука заболіла.

– Та рухайся швидше ж, їй богу! Мало того, що спізнилася, та ще й плентається, як дохла муха! – вигукнула тітка скрипучим голосом.

Ледь не перечепившись через поріг, Дунька влетіла через бічні двері у високу білу будівлю, яку всі селяни побожно величали палацом. Здаля палац нічим не відрізнявся від звичайної хати, хіба що високими стелями та кількістю вікон. Він мав один поверх і вкритий був солом’яною стріхою. Його покриті глиною дерев’яні стіни були обмащені білилами, віконниці пофарбовані в ніжно-голубий колір, а над порогом намальовані волошки та маки, як і у всіх на селі. Але ґанок «палацу» підпирали чотири стрункі колони, тримаючи на собі трикутний портик в античному стилі. У ніші портика розташувався родинний герб панів Вітовських: щит із зображенням стріли, перевернутого півмісяця, царської корони та плюмажа з павичого пір’я.

Проте Дунька не встигла те все достоту розгледіти. Бічний вхід, яким належало користуватися слугам, продовжився вузьким коридором, галереєю, по один бік якої виднілася незліченна кількість дверей, а по інший – вікна в сад. Дуньці здалося, що вона загубилася в цьому коридорі із мальованими картинами, срібними підсвічниками та важкими оксамитовими шторами.

Зап’ясток, передавлений тіткою, занімів, а в голові запаморочилося. Вона досі не вірила, що потрапила сюди, усередину палацу! Змалечку цей палац лякав її і вабив одночасно. І хоч як зараз зробилося лячно, але серце билося так часто не від страху – тепер воно ледь не вистрибувало з грудей від захоплення.

– Чекай тут! – наказала схожа на сіру чаплю жінка, нарешті відпускаючи Дуньчине зап’ястя й зникаючи за високими дверима.

Дівчина послухалась. Ніби у мареві, вона втупилася в гобелен, що прикрашав стіну поряд із дверима. На майстерно витканому полотні були зображені юнки, вбрані в дивовижні, не бачені раніше Дунькою сукні, які виводили свій танок навколо гірського озера. Дунька зачаровано переводила погляд із однієї панночки на іншу, аж доки не спинилася на зображеній у кутку смаглявці. На мить їй здалося, що це вона сама, уквітчана лілеями й перевита стрічками. Вона, Дунька, належала до цього витонченого світу! Усією душею прагла належати.

– Я до тебе звертаюся! – смикнула її за рукав та сама висока жінка. – Ти що, надхмарні палати собі будуєш? Спустись на землю! Заходь, пані чекає на тебе.

Пані Серафима Вітовська, княжна Корецька, яку челядь із побожним придихом називала тут просто «княгинею», сиділа на високому стільці з червоного дерева, тримаючи спину так рівно, ніби хтось у неї поштрикав голками. Пані вишивала. Помітивши новоприбулих, вона мляво перевела на них погляд і продовжила вишивати.

– Ну, це та дівка?.. Як її там? – тонкі губи ледь ворушилися, нібито пані зберігала останні сили свого блідого, майже прозорого тіла. Або просто лінувалася відкривати рот.

– Так, ясновельможна. Це та сама дівка, Дунька.

Пані неспішно зробила ще кілька стібків та заколола голку. Нарешті підвівшись, вона підійшла до дівчини й ретельно оглянула її з усіх боків.

– Ти така чорнява – замурзана, чи циганка якась? – скривилася Серафима, поправляючи квітчасту хустку на своїй голові.

– Ні, пані. Я така вродилася, пані, – коротко відповіла Дунька, вклоняючись.

Від пані приємно пахло трояндовим маслом.

– А що ж сорочка? Латана-перелатана і якась недолуга. Крім того, хіба не можна було здогадатися, що в палац треба приходити у взуванці, а не литками босими світити?

– Сорочка моєї старшої сестри, пані. А їй вона дісталася від двох інших сестер. Нехай вона залатана та з чужого плеча, але чиста, випрана. Чесне слово, пані! – нарешті звела очі на княжну Корецьку Дунька.

Але одразу потупилася, продовжуючи:

– А ноги… Я не маю в що взутися, у нас дві пари чобіт на три сестри, а вони саме на стерню пішли, ноги поколють, якщо босими підуть…

– Ох ти яка язиката! – перебила її пані. – Ще й виправдовується, диви… Не знаю, чи вийде в тебе служити в палаці з таким довгим язиком…

– Вийде, пані! Я дуже хочу служити в палаці! – раптом зігнулася в низькому поклоні Дунька, склавши руки, немов у храмовій молитві.

Пані та схожа на чаплю челядинка перезирнулися.

– Справді? Я думала, про панночку йде дурний поговір, і її всі бояться. Ти ж знаєш, що будеш прислужувати панночці?

– Знаю.

– І не боїшся?

– Боюся.

– А чого ж хочеш служити в палаці? – підозріло примружилася Серафима.

Дунька замовкла, зціпивши зуби. Сказати правду чи те, що пані хотіла б почути?

– Пані, – почала Дунька, цього разу підбираючи слова. – Змалечку батько й мати вчили мене поважати панів-шляхтичів, усіляко догоджати їм, бо вони – наші господарі й наші захисники. Вони захищають нас від татар і рятують від голоду в неврожайний рік. Ми народжені на їхній землі, тож маємо їм вірно служити, так само, як вони служать нашому королю…

Княжна Корецька підняла руку вгору, жестом показуючи, що почула достатньо. На її блідому обличчі заграла ледь помітна усмішка.

– Ану, покажи мені свої зуби, – сказала вона, беручи Дуньку за підборіддя. – Так, добре. А тепер руки.

Дунька з острахом простягнула руки, насилу стримуючи трепет. Її довгі тонкі пальці підходили радше для гри на торбані, ніж для роботи