Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
«Понадився глек воду носити, — насміхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. — Думалось, що фашист настільки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без задніх ніг на холодній ріллі. Думав, думав, мудрував, мудрував — і вимудрував… Ні, коли хочеш боротися з ворогом — ширший захоплюй покіс, поле захоплюй…»
Далеко, далеко заскрипіла підвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалії; темніють круги чебрецю, парасольки переквітлого тмину.
За деревами пробурчала машина, приглушила скрип коліс, і знову курликання коліс вплітається в насторожену тишу лісового супокою. На парокінному возі сидять двоє поліцаїв, а біля них лежить нерухома постать в зеленому.
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана,
А за ту-ую сми-итану,
Ці-ілував я Ти-итяну.
Ікає, похитуючись на возі, розімлілий від горілки поліцай і б'є себе підборіддям по запалих кістлявих грудях.
— Демиде, в тебе горілки нема?
— Пішов ти к чорту, — огризається Демид, тримаючи гвинтівку в руках. — Ти за лісом краще дивися.
— Чого мені за лісом дивитися? Чого я в лісі не бачив? А в тебе, Федько, нічого нема? — звертається до фурмана, молодого парубка.
— Нема, — понуро обертається той і важко зітхає, його юне обличчя аж посіріло від внутрішнього болю і жалю.
— Ну і чорт з вами. Приїду в крайс — там загуляю…
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана…
— Руки вгору, чорти! — вискакує на рів, націляючись автоматом на Демида.
Той кидає гвинтівку на землю і, бліднучи, наче крейда, високо підіймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нічого не може второпати. Візник кинув віжки під ноги коням і теж витягає руки, великі, чорні.
— Я кому сказав руки вгору?! — скаженіє Дмитро. — Ставайте рядом! Кого везете?
З воза підводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невідомий з стогоном падає обличчям на солому.
— Ану прав, хлопче, в ліс. Та швидко крутись мені. А ви за возом, — звертається до поліцаїв, косуючи очима по шляху.
Федір метушиться між кіньми, що заступили віжки, потім прямує в дубину; мовчки за возом з піднятими руками ідуть поліцаї, і знову над полудрабком підводиться закривавлена голова.
«Молоді, здорові, бикам в'язи скрутили б, а вони — в поліцію служити! Корінці куркульські! Запроданці!» — ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.
— Кого везете?
— Лейтенанта, — тверезіє п'яний поліцай, і його чорні очі різко виділяються на сірому обличчі з тонким загостреним носом.
— Розв'яжи, хлопче, командира.
Федір кидається до воза, і через хвилину, болісно кривлячись, невисокий чоловік підходить до Дмитра.
— Хто вас бив? Обоє?
— Обоє, — не дивлячись на поліцаїв, відповідає лейтенант. Дмитро підкинув автомат.
— Дядьку, за що ж мене? Я ж… Я… — судорога перекривлює тонкі риси протвереженого обличчя, що з білого стає жовтим і починає парувати.
— За те падлюко, що в поліцію пішов, за те, що руку на радянських людей підняв, — кривлячи рота, рубає Дмитро.
— Не вбивайте їх, — благає візник.
— Чому?
— Тоді мене поліція закатує, життя не буде.
— Я ще подумаю, чи буде тобі життя, чи ні, — загрозливо блиснув очима. — За скільки найнявся людей на той світ перевозити? Помічником смерті хочеш бути?
— Мене ж заставили.
— Не вірю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хліб ти чий до цього часу їв? Німецький? — націлюється на поліцаїв.
— Дядьку! Не губіть мене. Я ж українець, — заклацали зуби в Демида.
— Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак німецької повії! Ти!.. — і люто розряджує автомат.
Із хрипом падає незграбна довга постать у вогку лісову тінь, а її наздоганяє друга, менша… Мертві сльози боягуза бризнули з побілілих очей Демида і розтіклись по жовтозеленій обм'якшеній шкурі, не торкнувшись ні однією краплиною ранкової землі.
Злякано застиг біля коней молодий візник.
— Скидай штани, песький син! Швидко мені! — звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
— Дядьку!.. — благає хлопець.
— Нічого, нічого! І голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дівчина, почервоніє за тебе — і в очі плюне.
— Хоч труси оставте! — навертаються сльози.
— Я тебе оставлю. Не боявся грішну душу показувати, так тепер грішним тілом посвіти.
— Ні, не буду скидати! — раптом рішуче хлопець застібає гудзики. — Як хочете — вбийте або до себе прийміть. Вірою служитиму. Хіба я не шукав партизанів?
— Мені таких перевозчиків не треба.
— Дядьку, візьміть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
— Товаришу, а може з хлопця щось вийде? — торкається його руки лейтенант.
Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом і рухливими округлими плямами.
— Дякуй червоному командирові. Він тебе, поганця, пожалів.
Федір зніяковіло кланяється лейтенантові.
— Будемо знайомі. Бригадир Дмитро Горицвіт, — впритул підходить до лейтенанта.
— Лейтенант Сава Тур.
— Куди ж тепер думаєш?
— До вас партизанити. Куди ж інакше.
— Член партії?
— Комуніст.
— Гаразд, — повеселішав Дмитро. — Будеш у нашому загоні комісаром. Тобі командиром годилося б, так я непартійний.
— А де ж ваш загін?
— Загін? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться…
— І це всі?
— Усі.
— Он як, — беззвучно сміється Тур, і його підбите око нервово здригається.
— Нічого, одна зернина дає жменю зерна, — впевнено говорить Дмитро і собі посміхається. — Серед людей не залишимось без людей, — хай лише почують про добрі діла.
Другої ночі, залишивши на Городищі Тура і Федора Черевика, він поскакав на пасіку, щоб дістати харчів і всякого інструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.
Пустив буланого на галяву, а сам швидко і тихо пішов на пасіку.
Бліде місячне сяйво освітило довгі ряди вуликів; м'яким синюватим світлом переливалися стіни старої хати. Біля дуплянки під грушею щось заворушилось, і Дмитро сторожко відскочив у тінь, схопившись за автомат.
— Дмитре Тимофійовичу, це ти? — вийшов назустріч Марко Григорович.
Тільки тепер помітив Дмитро, як за останній час подався старий пасічник. Глибокими тінями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямі плечі, тремтливою стала хода.
— Надокучив я вам, Марку Григоровичу.
— І не смій такого казати. Щоб і словом не обмовився мені, — постукав палицею по землі. — Чи ти думаєш — мені два віки жити треба?.. Находився по зеленій землі, пожив між людьми, дітей виростив — пора і честь знати. А спом'яне
