Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

В цю ніч партизанський загін, згідно з ухвалою підпільного райкому, покинув територію свого району. Райком виніс рішення, виходячи з таких міркувань: в партизанів закінчувалися запаси набоїв; не варто було ставити під лютий удар мирне населення.

Легкими тінями просковзнули бійці біля знятих фашистських постів. У втомлених очах партизанів мерехтіли відблиски пожежі.

XXІІІ

Ніколи в житті так довго і нудно, до отупіння в голові, до хворобливого розслаблення всього тіла, не сочились гарячі літні дні, що колись приносили стільки радості, сподіванок, солодкої втоми.

Не рана в'ялила.

Страшна хмара, страшна здичавіла сила, що нависла над усім світом, пекельною труйкою труїла йому, Дмитрові, болюче тіло. За ці дні довелося стільки переболіти, передумати, що вже більше не зносила голова, і все тіло просило, аж кричало: роботи, діяльності. Як можуть дармоїди цілими тижнями нічого не робити — ніяк не міг зрозуміти.

Сни були короткі, тривожні. Обливаючись потом, прокидався посеред ночі, і вже не міг заснути до світанку, коли треба було перебиратися в лісову гущавінь. За вікнами сумовито шуміли дерева. Зеленопрозорі до жовтявості мережива листя, обсіяні місячним промінням, сходилися з чорними, неосвітленими, як надвечір'я з ніччю. Шматки високого зоряного неба виринали між ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнасті вітрила, і знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтіла кожною живою струною.

Одного разу на світанку він почув, як заспівали молоді солов'ї. Значить, десь недалеко вже брела осінь. Надходила та пора, коли строгі ключі і тривожні хмарини перелітної птиці від зорі і до зорі вмикаються, розколихують співучі небесні шляхи. І згадалось Дмитрові осіннє поле, над дорогами поранковим туманом колишуться червоні проса, розбризканими самоцвітами переливається озимина, а прозора далечінь, здається, срібно подзвонює льодком, сумовито озивається журавлиними сурмами…

А ліки Марка Григоровича — синій ранник і якась пахуча липка мазь — робили своє діло. І чим більше загоювалась рана, тим пруткішим, міцнішим ставало тіло Дмитра.

За наказом Варчука і голови громадського господарства Созоненка, старий пасічник і надалі мусив залишатися біля колгоспної пасіки, а мед здавати Варчукові.

— На дві підводи вчора нагрузив. «Оборонцям нашим треба». Щоб тебе на одній гілляці повісили з твоїми оборонцями, — розповідав увечері Синиця.

— Що в селі, Марку Григоровичу, робиться? — впивався нетерплячим поглядом в нахмурене обличчя пасічника.

— Свіжують гітлерівці свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в скринях порядки наводять. Ну, і старці вони, Дмитре Тимофійовичу. Бачив старців на своєму віку, а таких — не доводилося. У моєї Гафії, як почали чистити в хаті та коморі, — навіть надтріснуті ночовки забрали.

— Людей не вбивають?

— Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повісили чотирьох. Дівчатам і молодицям одна біда. Ховаються від фашиста, мов од чуми…

— Моїх не зачіпають?

— Чому ні? Вчора Варчук ударив палицею Югину.

— За що? — бліднучи, поширює очі.

— За що? Хіба не знайде причіпки. Коли б на цьому обійшлось, то ще можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всім, хто колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.

Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:

— Ти знаєш, хто тепер у місті, як то його… бир… бургомістром?

— Із наших кого призначили?

— Який там біс із наших. Отой пройдисвіт — Петро Крамовий… З тюрми, кажуть, якось під час бомбардування вискочив і зразу ж… в начальники.

— Крамовий? — звісив ноги з ліжка.

— Він, чортова душа. Раніше людям голови крутив, а тепер зовсім відкручувати буде. Кажуть, іще тоді, коли з троцькістами зв'язався, вже з ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Ліфер Созоненко у нашому селі старшим поліцаєм служить. Батько його в магазині порядкує. Власної лавки німці не дозволяють відкривати, так він… липуче стерво.

Але Дмитро вже не слухає Марка Григоровича. Думки його крутяться навколо сказаного про Крамового. «Ах ти ж гадина солона. Скільком людям він життя поламав, зруйнував, спустошив щастя, отруїв радість, скількох чесних робітників заплямував отруйним язиком. І все для того, щоб озлобити людей проти влади».

До подробиць він бачив перед собою недобре пихате обличчя огрядного розбухлого чоловіка.

«Так от хто поперек життя ставав. Шпигун, продажна шкура… Ну, як стрінешся ти зі мною, оббілую твою шкуру, до самих п'ят спущу». — Дмитро встає з ліжка і довго ходить по хаті, напружений і лихий. Він уже прикидає в голові, де найкраще підстерегти новоспеченого бургомістра; уява рельєфно окреслює і вечірню годину на самотній дорозі, і зупинену покалічену машину, і розкришене, покалічене дробом скло, і як з смертельного ляку одвисають щоки вгодованого ворога. З цього він і почне.

Дмитро перевіряє свій дробовик, сумовито похитує головою: поганенька, дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не поїдеш.

План нападу на бургомістра вистигає в усіх деталях, але, дивно, Дмитро не почуває ніякого внутрішнього задоволення. Що ж турбує його? Може, непевність, страх зупиняють? Ні… То слово Кошового. Він повинен побачити Віктора Сніженка, поговорити з ним… Не штука покласти голову за якийсь мішок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може є важливіші діла. І з жалем, як шматок болючого тіла, одриває від себе міркування про помсту над бургомістром.

Росяного ранку з ремінною оброттю в руках, наче він розшукує коня, іде в Супрунів. Коли дорогою зустрічає кого з людей, старанно і довго, з удаваною скорботою, розпитує про свого дереша з зірочкою на лобі.

На вулиці його підозріло перепиняє високий синьоносий поліцай. Мружачи очі, уважно вислухує Дмитра і потім коротко кидає:

— Документи є?

— Аякже, божий чоловіче. Паспорт є, справки є. Хіба ж я що — безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тільки нема. Такий дереш був, із зірочкою на лобі, ну прямо тобі вилитий красавець. Жизнь мою піддержував, бо я в колгосп не писався… Оце в фурманку, бувало, як поїду… — і сам дивується, де в нього беруться слова.

«Ох, і дурний же дядько», — дивиться поліцай на оброслого кучерявим золотистим волоссям чолов'ягу. Перевіряє паспорт, довідки і насмішкувато копилить губи:

— З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Від старости треба справку мати.

— Від старости? Варчука? Та він же мені родич. Я його своїм дерешем не раз у район відвозив. Оце одного разу купили півлітра, дістали рибки, ну й хильнули…

— Іди вже шукай свого дереша. Ти, десь, і зараз хильнув, — сміється зверхньою начальницькою усмішкою поліцай.

Дійшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.

На майдані, обсадженому з чотирьох боків молодими тополями, він вперше в житті