Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Невдалік од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть чорнява жінка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодиці нема ні відчаю, ні сліз. Тільки німа скорбота, здавалось, навіки обвуглила її обличчя і всю, ніби вирізану з чорного каменя, постать. Підійшовши ближче до похиленої оправи, Дмитро несподівано заточився, і стогін вирвався з грудей.
3 шибениці над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя Віктора Сніженка. Високий лоб і щоки були вогкі від ранкової вільгості, а в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.
На тополі каркнув ворон, і Дмитро тільки тепер побачив, що на гілках, неначе головешки, неспокійно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами старі попелясті коміри-надгруддя.
Дмитро кидає оброть посеред майдану і швидко, наскільки дозволяє йому поранена нога, іде назад у ліси.
Здивований поліцай провів його очима, але на своє щастя не перепинив, бо тепер у сліпій люті Дмитро руками задушив би його.
«Може прийдеться самому, на свій розсуд і риск діяти. Так завжди почувай, що тебе вся земля, наші люди, партія підтримують», — згадав слова Кошового…
Ні, він, Дмитро, не відрізана скибка.
* * *
— Марку Григоровичу, а ніде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик — ненадійна штука.
— Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо інакше — смертна кара.
— Всю знесли?
— Який там чорт. Десять шкур із колгоспника здіймеш — не принесе, коли знає, що ніхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не принесе. Люди знають ціну зброї.
— Кому можна було б шепнути?
— Онука мого Степана спитаю. Він комсомолець, метикований хлопчак.
— Надійний?
— У нас нема ненадійних.
На третю ніч Марко Григорович прийшов із своїм онуком, чорнявим п'ятнадцятилітнім парубчаком. Степан з цікавістю дивився на Дмитра, але вигляд вдав підкреслено незалежний, гордовитий.
— Оце тобі наше наймолодше Синичиня, — посміхнувся Марко Григорович.
— Це не синиця, а сокіл!.. Знаєш, чого тебе покликано?
— Знаю, — коротко відповів парубчак.
— Зброя є?
— Зброя? — подивився широко і допитливо. — Дивлячись для чого.
— Як для чого? — не зрозумів спочатку Дмитро.
— Як на добре діло, є.
— Ти бачив, який він?
— А ти що під добрим ділом розумієш? — почав пильніше оглядати невелику насторожену постать.
— А ви що? — не піддавався парубчак.
— Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра Тимофійовича? — обурився Марко Григорович.
— Таке життя, діду. Нічого не поробиш, — відповів розважливо, але голос подобрішав, забриніли нотки приязні.
— Ти скільки класів закінчив? — несподівано повернув Дмитро розмову на інше.
— Вісім. Я на рік раніше почав ходити до школи, — незрозуміло звигнув плечима.
— А на кого хотів вивчитись?
— На агронома-селекціонера.
— Тепер що робиш?
— Фурманом Созоненко призначив, — раптом озлобився парубчак. — Учора не поїхав — палиць нахватався.
— А чого ж нової власті не слухаєш? — глузливо усміхнувся.
— Кінський кізяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! — як вітром здуло всю повагу з хлопця.
— От щоб її за ноги та у воду — зброя потрібна. Ти її сам збирав?
— Ні, з Олександром Петровичем по всіх усюдах нишпорили. Ще рана з ніг валить чоловіка, а він — де які яри, де які побоїща — все обходив. Одного разу в лісах покаліченого «станкача» знайшли. З усіх боків оглянув його Олександр Петрович, позітхав, побідкався, що несправний кулемет, і каже мені:
— Прихватимо на всякий випадок?
— Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.
— Е, ти не кажи. В господарстві і мотузочок згодиться. Гляди, ще десь знайдемо подібну штуковину — і з двох кулеметів такий тобі вийде гібрид, що фашистам у печінках і закрутить, і заколе, і запече. Ти це по молодості занадто щедрий, бо на готовенькому ріс, розбестився. Пожалій, Степане, зброю один раз, то вона тебе сім раз пожаліє. Ну, потягли.
Бездоріжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу. весь бинт на голові Олександра Петровича почервонів, аж розпух; кров із потом зливається, а чоловік навіть не витирає її.
— Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, — мало не плачу з жалості.
— Як покиньмо!? — обурився. — В тебе арсенал, чи що, в запасі є. А коли ти така тонкослізка, — я й сам як-небудь упораюся. Він крові злякався. Щo це за лікар, який крові боїться.
— Так я ж не лікар.
— Тепер ми всі ті лікарі, які хірургами звуться, — нечисть вирізуємо. Зрозуміло чи ні? Ну, тоді берися за станок і помаленьку, помаленьку, а пішли.
Притаскали ми таки цей кулемет, змазали і заховали не знати для чого… Що вам треба?
— А що в тебе є?
— У мене? — зам'явся і покосився на діда.
— Говори, говори вже, нічого ховатися, всі ви од старших криєтесь. Наче вони нічого не розуміють.
— Автомат є. Радянський.
— Іще що?
— Автомат німецький, але без касети.
— Іще?
— Гвинтівка, три гранати.
— Іще?
— Пістолет. Але це для мене.
— Іще?
— Кулемет ручний, Дегтярьова. Тільки негодящий він — осколками вщент побитий. Притаскав на всякий випадок.
— Ох ти чортова личина. І нічого німцям не здав?
— Дулю я їм здам, — зашипів парубчак.
— А в тебе гармати нема? — ледве стримуючи сміх, любовно оглядає парубчака.
— Нема. Чого вже нема, так нема, — пожалкував Степан, не помічаючи доброї насмішки Дмитра, а потім байдуже додав: — На біса вона здалася? Велика дуже. З нею нам не возитись.
— Кому ж це — нам?
— Ну, мені та вам, — відповів так, начеб він уже був помічником Дмитра.
— Ну й молодець ти, — розчулився Дмитро. — Справжній орел.
— Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофійовичу?
— Автомат і пару гранат.
— Який автомат? Німецький чи наш?
— Наш, радянський…
* * *
Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не відходячи, безпросвітне горе. А то хоч і лежало воно, як камінь на душі, проте були різні турботи і навіть радість пробивалась. Найбільша ж — він знову міг вільно ходити, бігати, повзти; він знову був господарем свого міцного тіла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
— Спасибі, Марку Григоровичу, вилікували, — збираючись в дорогу, щиро подякував.
— Ет, є за що там дякувати. — Провів до сіней Дмитра, обняв. — Бережи себе, Дмитре Тимофійовичу, на велике діло ідеш. Хай таланить тобі. А бережися кріпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобі ж тільки жити між людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її, як стримують коня вудилами. Бо охмілієш десь —
