Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Тимофійович.

— Клепки? — незрозуміле відхиляється Полікарп. — Де? В бочках з закваскою? Усі, як з пушки! І холодильник є. От холодильник — усім холодильникам холодильник.

— Устану, Полікарпе, — на твоїх плечах поб'ю його, — так говорить Іван Тимофійович, що Сергієнко починає щось думати.

— Не штука побити — зробити дорожче коштує. За що такий гнів? Хіба я що?

— Ніщо! Обмий зараз же голову холодною водою.

— Це я вльот зроблю, як часи! — наспівуючи, кидається Сергієнко на кухню, невпопад бряжчить відром, квартою, і незабаром, розкуйовджений та притихлий, рівніше входить у кімнату.

— Ти серйозно задумав стати самогонщиком? — допитується Іван Тимофійович, стискуючи зашерхлі уста.

— Люди женуть — і я жену. Горе залити хочеться, бо на тіні з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш біду.

— Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити… Щоб я від тебе цих слів ніколи не чув!

— Ніколи не почуєте, — з готовністю заспівав Сергієнко.

— Вона йому синіми цвітами горить, — не може заспокоїтися Іван Тимофійович.

— Більше повік не горітиме синіми цвітами.

— Водичкою будеш розбавляти? — з'єхидничав Побережний.

— Водичкою, — твердо погодився Полікарп і зразу ж розсердився: — От і збили чоловіка. Не збивайте мене, я й сам якось зіб'юся.

— Щоб мені завтра своє підприємство у печі спалив або в Бузі потопив.

— І спалю і втоплю чортову машинерію.

— Ех, безсовісний ти чоловік! — напавсь Побережний. — В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?

— Не подумав, — оглянувся Полікарп. Перед ним суддями сиділи діди. І раптом тверезі сльози затріпотіли на віях чоловіка. — Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я більше ляпався з нею.

— Бережи кожну зернину…

— Так я ж з буряків гнав, нех вона горить… Чому я не послухався Степаниди…

— Як вона? — добріє голос Івана Тимофійовича.

— Увесь час зі мною воювала. Самогонка — це розслаблення душі — каже…

Діди прощаються з Іваном Тимофійовичем і обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, перші листівки.

На краю села Побережного вигуком зупиняє поліцай:

— Ти чого, діду, пізно шляєшся?

Старий прикидається глухим і діловито прямує до Бугу.

— Заціпило тобі? Чого увечері ходиш?

— Га?.. Добрий вечір.

— Чи добрий — не знаю, не куштував… Чого пізно лазиш?

— Парубкувати надумавсь, — сердито випалює старий. — Розкричався, мов на батька. Де ти ріс, такий горлопан…

— Значить, парубкувати задумав, діду? Саме пора! — поліцай регоче і пропускає Побережного.

— Тьху на тебе, ріпиця паскудна, хвіст свинячий, — спльовує старий.

* * *

Марта вибирала на городі матірку, коли з-за кущів бузку з гідністю висунувся довгов'язий Ліфер Созоненко. На ньому чорні штани і багатокишенний френч, пошитий на зразок німецького, під носом смужка вусів, на рукаві пов'язка. В одяг і картуз понатикано гудзиків катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тінь, він самозадоволено підходить до молодиці.

— Працюєш, товаришко бригадирша?

— Працюю, пане поліцаю, — процідила крізь уперто стиснені уста.

— Пане старший поліцаю, — поправляє і сміється. — Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вітром пішло, костями на полях жовтіє. А наше, слава богу, панікадилом засіяло.

— Зачадило, а не засіяло, трясця твоїй матері! — несподівано позаду озивається лютий голос тітки Дарки.

— Ти мені, бабо, агітацією не занімайся. За ці штучки тепер і на шворці можна культурно подригати ногами — заняття не з дуже веселих, но пользітельно для декого, — не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчі. Він зараз упивається своєю владою і закругленою, перетиканою колючками лихих натяків мовою. — Ну, что ти розприндилась? За вчорашнім днем жалкуєш? Не совітую. Краще мотнись до хати і видумай що-небудь чоловікові. І то — обертайсь пропелером.

— Дуже просимо, пане поліцаю, до хати, — уїдливо запрошує Дарка.

— Пане старший поліцаю, — методично пояснює, копіюючи свого шефа.

— Просимо, просимо, пане старший поліцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.

— Як сипнячок? — вражено насторожується.

— Отак саме: Ніна хвора лежить. Підете?

— Сказилася стара! — сповзає самозадоволення з вузького обличчя поліцая, на ньому ворушаться тіні остраху і гидливості. Созоненко обережно задкує від жінок. — Так що, баби, не будемо сьогодні ми сватами… А мені, Марто, пізніше, коли Ніна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.

— Наше давно відговорилося.

— Гляди, чи все? — в голосі Ліфера натягуються ноти погрози.

— Усе!

— Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобі, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кісточка мотузочком тринадцять разів скрутиться, а потім трісне. — Злоба спустошує очі Созоненка.

— Щезни з пам'яті, — з такою тугою і ненавистю говорить, що поліцай обертається і скоріше прямує на вулицю. За ним покірно волочиться ще худіша тінь.

— З'їв! — злорадісно кидає тітка Дарка. — Слизняк, перевертень паскудний… Я й налякала його — десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.

— Ви й мене спочатку, поки не зрозуміла, налякали… І не вхопило ніщо такого паразита.

— Марто Сафронівно! — на город влітає захекана розчервоніла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодиці, голову відхиляє назад і пильно дивиться на неї знизу вверх.

— Що, донечко? Що, маленька Горицвітко? — підіймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась підсвідома жіноча жалість і зітхання одночасно вириваються з грудей Марти, біля рота стрепенулися гіркі зморшки.

— Дідусь казали, щоб ви до нього прийшли, — переривчастим диханням зогріває її дівчинка. — Чого у вас сльози, Марто Сафронівно?

— То так, — провела рукою по надбрів'ї.

— Щось у вас болить? — з співчуттям дивляться на молодицю жалісливі оченята.

— Усе болить, донечко.

— Так і мати моя кажуть, коли запечаляться… Такий тепер вік настав, — говорить підслуханими словами дорослих.

— Ох ти маленька, — мимоволі скорботно усміхається. — Про батька нічого не чути?

— Нічого, — хмурніє дівчинка і нахиляє голову.

На город згорбленими старцями наповзають тіні; на безвітрені левади налягають сині основи, сіють вони роси і той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напівживим корінням.

Іде Марта вулицями, обважнілими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.

В хаті Івана Тимофійовича вона зустрічається з Югиною. Аж застигла на порозі.

— Тато чекає вас, Марто Сафронівно, — ясно привіталась Югина і повела молодицю до кімнати, сповненої тоскним повівом ліків та перегрітої крові.

— От і добре, що ти прийшла, — стомлено промовив Іван Тимофійович. — Сідай. Розказуй, як живеш.

— Хіба ми тепер живемо? — махнула рукою.

— Розгубилася?

— Розгубилася, Іване Тимофійовичу, — призналася щиросердно і зітхнула.

— Боїшся фашистів?

— Боюсь, — відповіла поволі, з болем. — І не знаю — чи страшніші, чи гидкіші вони мені.

— Гидкіші, — обізвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.

— Напевно, так, — погодилась. — Він, фашист, за клямку візьметься — так ти її, наче зачумлену, кілька разів окропом шпариш.

— Окропом не

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: