Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— А все-таки? — поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнів;

— Думка така була: ліс тут путящий, здоровенний, з трьох боків болотами і низиною оточений. Танки навіть зимою не проскочать, бо твань тільки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне місце. Далі, — навкруги мало сіл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрій нагоді може бути під нашим наглядом. А це стратегічна дорога. Машин ми можемо на ній, як дичини, набити. Жаль, що залізниця далекувато… Буде з нас піт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати.

І, поринаючи в свої міркування, Дмитро не помітив, як змінився Тур, як радісно заіскрилися його очі, забилися у дрожі уста.

— Дмитре Тимофійовичу, ти… ти молодець, — схвильовано підійшов до нього і міцно потиснув руку. — Ти справжній солдат.

І ці прості слова надовго запам'ятав Дмитро. Радістю і печаллю дихнули вони: повіяло тими далекими і живими споминами, тою суворою і щирою людяністю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мові Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового… Де вони воюють тепер?

Нічого не міг відповісти Турові, але цей день ще більше зблизив його з молодим комісаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно.

Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логіка і поетичність командира.

Одного вечора дід Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївні міркування про історичну минувшину країни.

— Нема, нема таких козаків, як колись були. Ото були герої, — закінчив старий, звертаючись до Федора.

Тур підвівся з землі. Очі його в темряві засвітилися сухими вогниками.

— Є, діду, — тихо промовив, — і значно більше є тепер у нашій країні героїв, аніж за всю історію було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, діду, партизан, і мені хочеться, щоб вас не збивала з толку однобічність. В усьому ясність потрібна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предків, але живемо не минувшиною, а сучасним і майбутнім. Ще тридцять п'ять років тому Фелікс Дзержинський, світлий лицар революції, сказав: «Не варто було б жити, коли б людство не освітлювалося зорею соціалізму». А нас ця зоря і освітила, і виростила. Тому всі народи з надією дивляться на нас… — Тур, захопившись, почав говорити складніше. — Ті ж держави, що не мають вірного дороговказу, що розбризкали життєві соки на мертвий пісок, що погрязнули в торгаському бруді, — свою грязь прикривають наміткою минулого, живуть спогадами і лицемірними жалями. Вони за сорок днів народ віддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистські лапища або продаються з торгів. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднішнім днем. І ви самі, діду, недаремно прийшли у ці ліси. Бо нічого нам дорожчого нема за свою Вітчизну.

— Правду кажеш, командире.

А Тур, помовчавши, зайшовся різким кашлем, потім ще тихіше звернувся до Черевика:

— Ти поезію любиш. Чиї це слова?

Ліси прапрадідів і гори зникли в сумі,

І осипаються притертим пір'ям думи.

В домашній затишок пісень спадає квіт,

І лютня у руках слабких стиха поволі,

І зa плачем рідні моєї у неволі

Часом не чую дум, пісень минулих літ,

Та іскри юності, як райдуга травнева,

У глибині грудей, проте, не раз спахнуть,

І пам'ять освіжать, простелять добру путь

І пам'ять в час такий, мов лампа кришталева,

На диво, прочуд всім, оздоблена митцем,

Хоча і пил її охмарив давнім днем,

Але у серце їй свічник поставиш ясний —

І сяйвом світлих барв спахнуть минулі дні,

І розів'ється знов у замку на стіні

Килим прадавніх літ, притьмарений, прекрасний

— Міцкєвич?

— Міцкєвич. Великий художник. Та занадто ідеалізував минувшину… От переможемо, Федоре, фашистів, і такі ми твори побачимо, самі створимо про своїх героїв, про свою Батьківщину, що й в світі таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавніх літ, а уверх підведеним крилом…

— Топковий хлопець, ой, голковий, — говорив про нього Хмара. — Коли б тільки вичуняв. Як почне він кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калічать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура від ляку відвалювалась, щоб він у душі поганій зарікся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дід карати. Я в молодості як весняний грім був — найсильнішим парубком на наші села. Та в дурощі, в бійки не ліз. А тепер сам по шматках різав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко мені? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь світ жалувало, скільки вона ділечка переробила, скільки хліба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москві. Думаєш, легко її кісткам перегорілим лежати в землі? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищі біля дочки — вишняк там розрісся, тополя стоїть… А я позбирав уночі її кісточки, замотав у шматок полотна і закопав під яблунею. Може після війни її просьбу уволю…

Тремтять під очима сітки зморщок, і, не в силі стримати напливу спогадів, Хмара якось жалісливо махав рукою і відходив від Дмитра.

* * *

В понеділок надвечір поїхали до млина. В землянці залишили одного Тура. Хмара умостився візником, а Федір, надівши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль поліцая.

Тихий погожий вечір іще не погасив самородків золота, розкиданих над обрієм, а вже небо розливалось, як повінь, заливало сизозеленавою водою луги, і хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потім із-за лісу виплив місяць, на отаві замерехтіли роси, засвітились на червоному вбранні кінського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця і довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.

Проїжджаючи м'якою луговою дорогою між рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гілки, і зів'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволі посипалось на спини коней, на віз і додолу.

Усе: і небо, і перемелене на труху в глибоких коліях дороги сіно, і вогкий гнилуватий повів ріки, і тривожний крик птиці, і невисока росиста отава — сповіщало, що літо вже здає ключі сумовитій осені.

Не раз чуваний розмірений перестук млина нагадав Дмитрові щось до болю близьке, неповторне, від чого защеміло і скоріше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанині спогадів, бо вже чорнів дощаний млин і зітхало, розсипаючи синюватосрібні краплини, велике колесо. Федір зіскочив з воза і перший зайшов у млин. З нього швидко майнули дві чи три жіночі постаті і зникли, спускаючись до води.

— Добрий вечір, господарю! — поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловіком. Уся одежа на ньому, борода,