Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
полегшено зітхнув.

— Як що? — несподівано обурився Тур і перейшов на «ви». — Це вам, Дмитре Тимофійовичу, видніше. Ви покидаєте загін і навіть не говорите, куди йдете. Я розумію рицарські подвиги — провести жінку до села. Але цей подвиг — кому він потрібний? — цілковите безглуздя, безрозсудність. Ви під паршиву поліцейську кулю підставляли і своє і тої жінки життя. Подякували б вам її діти…

Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комісара, а потім тихо промовив:

— То правда, Саво! Але коли б і ти мав дітей, може по-інакшому судив би мене… Навіть звір не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.

— На почуття, Дмитре Тимофійовичу, б'єш? — подобрішав Тур. — Почуття без розуму — це той хміль, який і голову зірве… Перепустки нам, справки треба добути.

— Які?

— Німецькі. Щоб вільно тепер могли по дорогах ходити.

А за сьогоднішній вчинок — і в щоденнику тебе лаю.

— Уже записав?

— Записав і висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цілий день зі свого життя.

— Висновок нелегкий.

— Тим гірше для нас. Отже, Дмитре Тимофійовичу, затвердимо зараз і до кінця війни основний розпорядок: кожного дня бойовими діями допомагати Батьківщині! Кожного дня! Так і запишемо в щоденнику?

— Так і запишемо! — міцно стиснув руку комісарові. — Може з цього й починати щоденник?

— Хочеш, щоб про твій вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофійовичу… Що мельник тобі розповів?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скоріше взнати, хто вони. Партія завжди учить — тісніше тримати зв'язок з народом. От як тільки нам зв'язатися з підпільним райкомом?

— Може його й нема тепер?

— Є, Дмитре Тимофійовичу, — відповів упевнено. — Про це говорять останні події в районі.

XXVІІ

Головна похідна застава самоходок вилетіла на узлісся і зупинилася, огріваючи вологу осінню землю своїм теплом. Екіпажі повискакували з люків, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевіряли ходові частини, натяжку гусениць, пальці ведучих коліс. Облущені, проклепані снарядами самохідки не раз уже бували в бувальцях, і хоч давно минув строк гарантійної норми — не відмовляли в боях.

Командир похідної застави старший лейтенант Лукін і командир самохідки лейтенант Сергієнко мовчки вийшли на край узлісся, уважно оглядаючи незнайомі насторожені простори.

За покаліченими незібраними полями, як велетенський хліб, лежала кругойдуча оболонь, навпіл розкраяна неширокою річкою; далі клубочилися ліси, а в лісах причаївся ворог.

Де розташувався він? Які мав огневі сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довідатися Леонідові Сергієнку.

— Місток бачиш? — одвів Лукін од очей бінокль.

— Бачу. Для піхоти.

— Чи замінований? Ворог так знахабнів…

— То до пори, — похмуро відповів Леонід. — Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитріше.

— Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, — так сказав, наче про це раніше не знав Сергієнко.

Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте ніяково, коли в сухі важливі слова передбачень втискається дріб'язковий і самий буденний непотріб, одноманітні частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зі оплетання гострих думок, які навіть саму землю піднімають. розводять ліси, вишукуючи ворожі кубла.

За одну хвилину екіпаж займає свої місця, і машина виривається в поле.

Леонід Сергієнко з відкритого люка пильно стежить за лісом, який оживає і високими розгойданими колонадами напливає вперед.

Враз поміж деревами замерехтіли вогні і зразу ж затягнулися гніздами диму: по самохідці вдарили німецькі гармати.

«Батарея на узліссі стоїть. Ми тебе ударимо», — натягується обличчя Леоніда. Він гостро зиркає то на ліс, то на річку.

Зразу ж визріває сміливе і рисковане рішення. Пригнувшись, наказує водію Бойченкові зигзагами мчати до містка. На вищих передачах, петляючи, полетіла машина вперед.

Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкуе.

— Товариш лейтенант, куди ж ми? — стурбовано запитав заряджаючий.

— Куди? Через річку майнемо, — роздвоює зір на два найважливіші об'єкти.

— Перелетимо, чи як?

— Перелетимо. По містку.

— Так він же для піхоти… — міниться закурене обличчя бійця, і очі стають прозорішими.

— Не бійся Так промчимо, що місток тільки трісне… За вибухом снарядів, що під саму самохідку люто жбурнули дві вирви, заряджаючий не почув кінця відповіді, але полегшено перевів подих: коли говорить їхній командир — значить перелетять.

Сергієнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось і місток. Легенький, дощаний він, здається, вискакує з берегів і мчить під важкі траки. Один невірний рух — і самохідка з розгону влетить у річку. Мов скам'яніли пригнуті насторожені бійці, не одриваючи очей від зорової щілини.

Здавалось, машина злилася з механіком-водієм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по містку.

Увігнулось, стрельнуло, захрустіло дерево і. покалічене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуреній воді.

— Ти диви! — з недовірою і захопленням вирвалося в стрільця-радиста Самохідка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя і, круто звиваючись, помчала на батарею.

На повнім ходу відкрили стрільбу. Леонід, морщачись од напруги, сам повів огонь по ворогах.

Барвисте узлісся на очах почало чорніти, розпухати, з корінням і верхами підноситися вгору. Ось неповоротко і тяжко підскочила гармата, піднімаючи вгору колеса, як піднімає полонений обважнілі руки.

— Скапустилась одна! — завзято гукнув механік-водій.

— Фрицнулась, — повчально поправив замковий Ібрагімов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, і обличчя Леоніда просвітліло, наче небезпека вже минула.

Переполовинені, приглушені, засліплені вогнем, димом і темінню розмеленої землі, заметушились обслуги поміж поріділим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, і тяжко заворушились, осідаючи, мертвотні чорні жерла, націлюючись на самохідку.

— Блямббб!

Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохідці снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнів кількома потоками, вгору і вниз, посипались іскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонід і широко рукавом протер засліплені очі.

— Броню не розтрощило! — шаленою радістю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.

— Не розщепило! — по звичці поправив товариша Ібрагімов.

— Зате ми їх зараз розщепимо, — кидає Леонід.

Гримнув вибух. Задвигтіли і врізалися в землю покорчені шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється і розтікається лісом.

Ряба самотня гармата, націлена на самохідку, вивірчує останні розріджені пасма диму.

«Ми тобі переломимо хребет», — тремтить злою усмішкою горде, напружене і потемніле від кіптяви обличчя Леоніда. Проте не забуває пильно стежити за лісом і полем.

Коли до гармати залишилися лічені метри, побачив, як од вузької лісової дороги почали одриватися на луг ворожі танки.

Самохідка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю і силу, Леонід першим напав на залізні потвори, перед якими вже забушували темні, як осінні дуби, стовпи землі.

«Лукін

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: