Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— «Що то в полі так здіймається, то опускається?» — запитав удруге фашистський генерал своїх офіцерів. «Ячмінь», — відповіли ті. «Ячмінь? Вирубати, витоптати його, щоб і стеблини не залишилося». Кинулися німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки винищувати ячмінь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то коливалося в полі?» — «То партизани вуса закручували», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?»
— «Що то зеленіє вдалині?» — запитав втретє фашистський генерал своїх офіцерів. «Вода в ставку зеленіє», — відповіли ті. «Зірвати греблю, спустити воду!» — наказав генерал. Кинулись німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки руйнувати греблю. І тільки під'їхали вони до ставу — почали вгору злізати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів:
«Що ж то зеленіло?» — «То партизани сорочки одягали», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — сказав генерал. — Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?»
— Аж тут земля гуде, співають копита, зброя дзвенить і пісня, наче вітер, летить. «Хто це співає?» — запитав генерал своїх офіцерів, та вже і питати не було кого: всіх мов корова язиком злизала.
— А це ми, партизани! — та як вдарять партизани по гітлерівцях, рознесли їх, мов чорну хмару, а потім сказали:
«Оце здихайте, фашисти, щоб наших квітів не топтали, нашого хліба не їли, нашої води не пили»…
— В Янівських лісах парашутисти до партизанів спустились. Послали німці облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, — озивається гордовито Андрій.
— Може і наш Дмитро з тами парашутистами, — зітхає Докія.
— А що ще говорять люди! — не вщухає Килина. — Кармелюк зі своїми хлопцями появився. Фашистів б'є, поліцаїв б'є, бандерівців нищить. І суд простий у нього. Спіймають когось з погані, Кармелюк у людей питає: «Що він зробив?» — «Палив», — скажуть. «То його спалити на вогні». І горить проклята душа, а Кармелюк далі, від села до села, іде, свій суд чинить, грізний і справедливий.
— Може і наш Дмитро ходить із хлопцями Кармелюка.
— Чудне ви говорите, тітонько, — усміхнувшись, не витримала Килина. — Хіба ж може один чоловік бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з парашутистами.
— А де ж йому, по-твоєму, бути? — образилась Докія. — Може скажеш, на службу до германа пішов? Він у мене ніколи в сірка очей не позичав, а дороги йому тільки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в парашутисти. Поживеш — спом'янеш моє слово.
— Нехай буде так, — здвигнула плечима Килина.
— Не нехай буде, а так воно і є, — настоювала мати на своєму. — Совість у нього чиста. — І виходила з хати, гордовито й ображено, коли помічала в очах сусідки іскорки подиву. У сад під хутором піде, тільки сяде біля розчахнутої протрухлої дубівки — тут колись Дмитро любив посидіти. Усе, що було миле Дмитрові, стократ стало миліше Докії. Прийде з роботи і, коли нікого нема в хаті, всі Дмитрові фото обцілує, до серця притискає, ніби то самий син був. Хотіла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользі.
— Не треба, дочко. Переший із моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачі Докії. Була вона тою самою Докією, господаровитою, статечною, не такою, що зігнеться, куди вітер повіє, та коли заходила мова за Дмитра — забувала все на світі. І жалісно було дивитися, і слухати її, змучену, переболілу найбільшими болями — материнською любов'ю.
XXІX
Діти нічого не прощають старшим. На довгі роки западають у їхні душі кривди, глибоко і болюче.
Привівши з паші трофейного коня, Андрій довго рився на горищі в книжках і незадоволений, обліплений порохном і павутинням, зліз у сіни.
— Чого шукав на горищі, сину?
— Книжки якої-небудь почитати. І не знайшов — усе читано й перечитано.
— А чого ж ти до вчителя кфрема Федоровича не підеш?
— Нехай тому нога відсохне, хто до нього ступне.
— Ніби він що? Запродався?
— Чи запродався — не знаю, а що слизняк — всім відомо.
— Як ти смієш говорити так про свого вчителя? — А як він посмів піти працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скоріше німцям молоко виносили? Я раніше — сиджу в класі — і слова не пропущу. Читаю йому вірш, оповідання — усією душею тремчу, чи так зрозумів написане. Сяде він, учитель, коло мене, розбалакається і сам щось прочитає. Добре читав — так у мене серце і защемить, і засміється. А тепер він людям читає: «Вісімсот літрів молока — небагато. Хто не винесе — корову заберемо», — злісно перекривив. — Спробував би він тепер свою руку мені на голову покласти — у вічі плюнув би.
— Хіба ж так можна? — усміхнулась в душі.
— Можна, мамо.
— Може чоловіка горе заставило.
— Горе? А Микиті Дем'яновичу, на двадцять років старшому, не горе? Запрошували ж бандерівці вчителювати — не пішов. «Старий», — каже. За п'ять верст рибу в Бузі вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться наші, як цей старий учити нас буде!
— А буде, — задумалась Югина, переносячись у думках не до вчителів, а до свого чоловіка.
Андрій пообідав, вислідкував, коли нікого не було на шляху, швидко скочив на коня і, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лісу.
Свистить у вухах вітер, забиває дух, курличуть дзвінкі копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лісі на всім льоту зіскакує з вороного, біжить галявиною, тримаючись за повід так, неначе летить.
Осінь уже торкнулася лісу.
Розкішними червоними гніздами одцвітає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені,
