Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
Джоліон кивнув головою.
— Вам часом не довелося бачити Айріні? Здається, вона десь за кордоном.
Джоліон пустив густу хмару диму, перш ніж відповісти:
— Так, я бачив її.
— Як вона там?
— Непогано.
Знову настала мовчанка; потім Сомс випростався в своєму кріслі.
— Коли ми бачилися востаннє,— мовив він,— я ще вагався. Ми з вами поговорили, і ви висловили свою думку. Я не збираюся знову заводити ту дискусію. Я хочу сказати тільки ось що: моє становище надзвичайно важке. Я б не хотів, щоб ви настроювали її проти мене. Що було, те минуло. Я маю намір просити її, щоб вона забула минуле.
— Здається, ви вже її просили,— зауважив Джоліон.
— Тоді це було для неї несподіванкою, що приголомшила її. Але чим довше вона обмірковує мою пропозицію, тим ясніше має розуміти: це єдиний вихід для обох нас.
— У мене створилося трохи інше враження,— дуже спокійно сказав Джоліон.— Пробачте за відвертість, але ви дуже помиляєтесь, коли гадаєте, що тут хоч трохи важить розум.
Джоліон побачив, як обличчя його кузена зблідло ще дужче: сам того не знаючи, він повторив слова Айріні.
— Дякую,— сказав Сомс,— але я розумію усе краще, ніж вам здається. Я б тільки хотів мати певність, що ви не станете зловживати своїм впливом і підбурювати її проти мене.
— Не знаю, чого це ви вирішили, що я маю на неї якийсь вплив,— сказав Джоліон,— але якщо я його справді маю, то мій обов'язок сприяти тому, в чому, на мою думку, полягає її щастя. Очевидно, я, як то кажуть, фемініст.
— Фемініст,— повторив Сомс, ніби для того, щоб виграти час.— Це означає, що ви проти мене?
— Сказати відверто,— мовив Джоліон,— я проти того, щоб будь-яка жінка жила з будь-яким чоловіком, якого вона не любить. Я вважаю, що це бридота.
— І, мабуть, кожного разу, коли ви бачитеся з нею, ви втовкмачуєте їй свої погляди.
— Навряд чи мені доведеться бачити її.
— Ви не вертаєтесь до Парижа?
— Поки що ні,— відповів Джоліон, відчуваючи на собі пильний погляд Сомса.
— Ну, тоді оце і все, що я хотів вам сказати. І пам'ятайте: кожен, хто стає між чоловіком та його дружиною, бере на себе тяжку відповідальність.
Джоліон устав і ледь уклонився.
— На все добре,— сказав він і, не подаючи на прощання руки, пішов до дверей, а Сомс залишився в кріслі, дивлячись йому вслід.
«Ми, Форсайти,— думав Джоліон, гукнувши кеб,— вельми цивілізовані люди. У людей менш витончених така зустріч, напевне, закінчилася б бійкою. Якби це було не тепер, коли мій хлопчик збирається на війну...» Війна! Його знов охопили давні сумніви. Чудова війна! Поневолення народів або жінок! Намагання підкорити, володарювати над тими, хто не хоче тебе знати! Заперечення найелементарнішої порядності! Власність, законні права! А той, хто проти них,— відщепенець! «Дяка богові,— думав він,— я завжди був проти них». Так! Він пригадав, як іще перед Першим нещасливим одруженням його обурювали криваві розправи в Ірландії, а також ганебні судові процеси, коли жінки намагалися звільнитися від чоловіків, яких вони ненавиділи. Священики твердять, начебто свобода душі й тіла — це зовсім різні речі. Згубне вчення! Тіло й душу не можна відокремлювати. Вільна згода — це сила будь-якої спілки, а не її слабкість. «Треба було сказати Сомсові,— подумав він,— що він просто смішний. Але він водночас і трагічний!»
Та й справді, чи є в світі щось трагічніше за людину, так опановану власницьким інстинктом, що вона не бачить нічого поза цим і навіть не здатна зрозуміти почуттів іншої людини! «Треба написати їй, попередити, що він збирається зробити ще одну спробу»,— подумав Джоліон. І всю дорогу до Робін-Гіла він жалкував за тим, що, зв'язаний почуттям обов'язку до сина, не може відразу виїхати до Парижа...
А Сомс довго сидів у кріслі, і серце його краяли не менш болючі муки ревнощів, наче йому відкрилося, що його двоюрідний брат справді має над ним перевагу і встиг сплести нове павутиння на його шляху. «Це означає, що ви проти мене?» Він так нічого й не домігся своїм хитрим запитанням. Фемініст! Балакун! «Не варто поспішати,— подумав він.— У мене ще є час: він не поїде до Парижа, якщо, звичайно, не бреше. Почекаю до весни». Хоча він і сам не знав, чим тут може зарадити весна — хіба що додасть йому болю. І, дивлячись із вікна на вулицю, де між озерцями світла, що лилося з високих ліхтарів, сновигали людські постаті, він думав: «Здається, ніби все на світі непотрібне, безглузде. Я самотній — у цьому вся біда».
Він заплющив очі, і відразу перед ним з'явилася Айріні, вона йшла темною вуличкою, де височіла церква і, проходячи повз нього, повернула голову, так що він побачив її блискучі очі й біле чоло під маленьким чорним капелюшком із золотими блискітками та довгою вуаллю, що звисала їй на шию. Він розплющив очі — так ясно вона постала перед ним! І справді вулицею проходила якась жінка, але то не вона. О ні, там немає нічого!
XIII. «А ОСЬ І МИ!»
Сукні Імоджен для її першого сезону весь березень місяць поглинали всю увагу її матері, а також усі гроші з дідусевого гаманця. З форсайтівською наполегливістю Вініфред прагнула досягти досконалості. За клопотами вона рідше думала про те, що поволі наближається процедура, яка принесе їй досить сумнівно бажану свободу, рідше думала про сина, про те, що швидко наближається день, коли він вирушить на війну, з якої й далі надходили невтішні вісті. Наче працьовиті бджоли, що перелітають з квітки на квітку, або