Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Джоліон здивовано поглянув на сина. Христос, ланка між цими двома поняттями! Устами дитини! Нарешті релігійний догмат дістав наукове пояснення! Велична поема про Христа — це спроба людини з'єднати ці дві непримиренні концепції бога. А що сума людського альтруїзму являє собою таку саму частину невідомого творчого начала, як і все у природі, то ланку вибрано досить вдало! Дивно, як можна прожити життя, не знаючи, що існує такий погляд!

— А як гадаєш ти, синку?— запитав він.

Джоллі насупився.

— Звичайно, на першому курсі ми частенько розмовляли про такі речі. Але на другому перестали; не знаю — чому; адже це страшенно цікаво.

Джоліон згадав, що він теж багато розмовляв про це на першому курсі в Кембріджі, а на другому перестав.

— Отже, на твою думку,— сказав Джоллі,— старий Балтазар мав відчуття цього другого поняття бога.

— Так, бо інакше його бідолашне старе серце ніколи б не розірвалося через те, що було поза ним.

— А може, насправді його охопило просто егоїстичне почуття?

Джоліон похитав головою.

— Ні, собаки не бувають щирими Форсайтами, вони люблять дещо поза собою.

Джоллі всміхнувся.

— Тоді, мабуть, я щирий Форсайт,— мовив він.— Знаєш, я пішов до війська тільки для того, щоб підбити на це Вела Дарті.

— А чому?

— Ми з ним вороги,— коротко відповів Джоллі.

— Ага!— пробурмотів Джоліон.

Отже, ворожнеча триває, вона перекинулася на третє покоління — нова ворожнеча, яка не має відкритих виявів. «Може, слід розповісти йому про все?»— подумав він. Але навіщо, коли йому доведеться оминути те, що стосується особисто його?

А Джоллі думав: «Нехай Голлі сама розповість йому про того жевжика. Якщо вона мовчатиме, то значить, не хоче, щоб батько знав, а мене вважатимуть донощиком. В кожному разі, я припинив їхні зустрічі. Краще мені тримати язика за зубами!»

І вони копали мовчки, доки Джоліон сказав:

— Ну, синку, мабуть, яма вже досить глибока.

І, спершись на лопати, вони зазирнули в яму, куди вечірній вітер уже заніс кілька сухих листків.

— Не можу, я не маю сили цього зробити,— раптом сказав Джоліон.

— Дозволь мені, тату. До мене він не мав особливої приязні.

Джоліон похитав головою.

— Ми піднімемо його помалу разом із листям. Я б не хотів його бачити ще раз. Я візьму його за голову. Ну ж бо!

Дуже обережно вони підняли тіло старого пса; зблякла біло-руда шерсть проглядала крізь листя, що ворушилося від вітру. Вони поклали його, важкого, холодного, безживного, в могилу, і Джоллі накидав на нього ще листя, а тоді Джоліон, страшенно боячись виявити перед сином свої почуття, почав швидко закидати землею непорушне тіло. Отак відходить минуле! Якби ж то можна було сподіватися радісного майбутнього! Наче закопуєш у землю власне життя. Вони дбайливо виклали дерном маленький горбочок і, відчуваючи вдячність один до одного за те, що кожен з них не вразив почуття іншого, вернулися під руку додому.

XI. ТІМОТІ ЗАСТЕРІГАЄ

Новина про те, що хлопці записалися до війська, швидко поширилася на форсайтівській біржі разом із свіжою звісткою: Джун, яка не любила відставати від інших, вирішила стати сестрою-жалібницею. Ці події були такі надзвичайні, такі загрозливі для справжнього форсайтизму, що згуртували всіх родичів, і наступної неділі в домі Тімоті аж кишіли Форсайти, які прийшли розвідати, що думають про це інші, та поговорити про родинну честь. Джайлс і Джесс Геймени вже не будуть обороняти узбережжя Англії, незабаром вони вирушать до Південної Африки; Джоллі й Вел відпливуть слідом за ними в квітні; що ж до Джун, то хтозна, що вона може вчинити!

Відступ від Спіон-Копа й відсутність добрих звісток з театру воєнних дій надали реального характеру цим новинам, що несподівано ствердив сам Тімоті. Наймолодший із старих Форсайтів — йому ще не минуло вісімдесяти років,— котрий, на загальну думку, був схожий на їхнього батька, Пишного Доссета, навіть такою всім відомою рисою, як звичка пити мадеру,— ховався від світу стільки років, що став майже міфічною особою. Змінилося ціле покоління відтоді, як ризик, пов'язаний із видавничою діяльністю, так розладнав його нерви, що він у сорок років покинув справи, наживши всього лиш тридцять п'ять тисяч фунтів, і, щоб забезпечити своє майбутнє, почав обережно вкладати гроші в процентні папери. Відкладаючи з року в рік і нарощуючи проценти на проценти, він за сорок років подвоїв свій капітал, ні разу не відчувши, що таке тремтіти за долю вкладів. Тепер він відкладав біля двох тисяч на рік і, безнастанно дбаючи про своє здоров'я, сподівався, як казала тітонька Гестер, до кінця життя ще раз подвоїти свій капітал. Що він із ним робитиме, коли його сестри помруть і сам він умре,— це питання часто обговорювали в жартівливому тоні такі вільнодумці, як Френсі, Юфімія і другий син молодого Ніколаса Крістофер, який дійшов у своєму вільнодумстві до того, що заявив без усякого сорому про свій намір стати актором. Проте всі визнавали, що це відомо лише самому Тімоті, та, може, ще Сомсові, але той ніколи не розголошував таємниць.

Ті нечисленні Форсайти, які бачили його, розповідали, що він чоловік дебелий, кремезний, не дуже високий, лице в нього червоне, волосся сиве, а зовнішність не відзначається тією витонченістю, яку більшість Форсайтів успадкували від дружини Пишного Доссета, вродливої і лагідної жінки. Тепер стало відомо, що він надзвичайно зацікавився війною і з самого початку воєнних дій стромляв у карту прапорці, й усі боялися, що ж буде, коли англійців скинуть у море і він не знатиме, куди стромляти прапорці. Що ж до його обізнаності з родинними подіями та його поглядів на них, то про це було мало відомо,