Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

– Дурненька, – мовила Бенцон, – що ти вигадуєш? Проте я не маю права ганити тебе за такі погляди, дотримуйся їх, але не будь несправедлива до Гедвіги, взагалі не думай ні про неї, ні про княжича, забудь про них. Якщо хочеш, я подбаю, щоб якийсь час ти не бачила ні князівни, ні княжича. Ні, твій спокій я нікому не дам порушити, моя люба, добра дитино! Ходи, хай я тебе пригорну до свого серця. І Бенцон по-материнському ніжно пригорнула до себе Юлію.

– А може, – повела далі Юлія, ховаючи на грудях у матері своє розпашіле личко, – а може, через це страхітливе хвилювання мені й приснився той дивний сон, що так збентежив мене.

– Що ж тобі приснилося? – запитала мати.

– Я наче гуляла в чудовому саду, де під густими темними кущами цвіли вечірниці й троянди і сповнювали повітря солодкими пахощами. Якесь чарівне сяйво, схоже на місячне, поширювалось, як музика й спів, і коли воно торкалося своїм золотим промінням дерев та квіток, вони тремтіли із захвату, кущі шелестіли, струмки жебоніли, і їхнє жебоніння скидалося на тихе тужливе зітхання. Я збагнула, що той спів, який линув по саду, це я сама, і як тільки згасне сяйво звуків, я загину в болісній тузі. Але чийсь ласкавий голос сказав: «Ні, звук – найвище щастя, а не загибель, я міцно тримаю тебе в своїх дужих руках, і в твоїй душі бринить моя пісня, а вона вічна, як туга за невідомим». Так промовляв Крейслер, який раптом з'явився переді мною. Душа моя сповнилась райським почуттям спокою і надії, і я, сама не знаю як, – я все кажу вам, мамо! – упала йому в обійми. Зненацька я відчула, що мене стиснули залізні руки і страхітливий, глузливий голос крикнув: «Чого ти пручаєшся, нещасна, ти вже мертва і тепер мусиш бути моєю!» То княжич стискав мене своїми руками. Зойкнувши з ляку, я пробудилась, накинула на себе халат, підбігла до вікна й відчинила його, бо повітря в кімнаті було важке й задушливе. Я помітила віддалік якогось чоловіка, що дивився в підзорну трубу на вікна замку, та потім він побіг алеєю, чудернацько підстрибуючи, я б сказала, по-блазенському, бо вів робив на обидва боки різні антраша та інші танцювальні па, вимахував руками і, як мені вчувалося, ще й голосно співав. Я впізнала Крейслера і не втрималась, щоб щиро не посміятися з його поведінки, а все-таки він видався мені добрим духом, що мав оберігати мене від княжича. Так, мабуть, аж тепер мені стала зрозуміла Крейслерова душа, аж тепер я, здається, побачила, що під його лукавим гумором, який багато кому дошкуляє, сховане найвірніше, найшляхетніше серце. Мені хотілося побігти в парк і розповісти Крейслерові про свій страшний сон.

– Це, – поважно мовила Бенцон, – це дурний сон, а його фінал ще дурніший. Тобі треба відпочити, Юліє, легенький ранковий сон буде тобі корисний, я також думаю ще поспати годинку-дві.

З цими словами Бенцон вийшла з кімнати, а Юлія зробила так, як їй порадила мати.

Коли вона прокинулась, у вікна світило яскраве полудневе сонце, а в кімнаті міцно пахли вечірниці й троянди.

– Що це? – вражено вигукнула Юлія. – Що це – мій сон? – Та, озирнувшись, побачила на спинці канапи, на якій вона спала, чудовий букет квіток. – Крейслер, любий Крейслер, – лагідним голосом сказала Юлія, узяла букет і замріялась.

Княжич Ігнатій прислав служника запитати, чи дозволить йому Юлія годину посидіти з нею. Юлія швидко вбралася і пішла до тієї кімнати, де вже на неї чекав Ігнатій з цілим кошиком порцелянових чашок та китайських ляльок. Юлія, добра дитина, могла цілими годинами гратися з княжичем, бо щиро його жаліла. В неї ніколи не вихоплювалось жодного глузливого чи зневажливого слова, як в інших, а надто в князівни Гедвіги, тому княжич найдужче любив товариство Юлії і часто звав її своєю маленькою нареченою. Чашки вже були розставлені, ляльки впорядковані, і Юлія саме звернулася до японського імператора від імені маленького арлекіна (обидві ляльки стояли одна проти одної), коли зайшла Бенцон.

Якийсь час вона стежила за грою, тоді поцілувала Юлію в чоло і сказала:

– Ох ти, моя люба, добра дитино!

Запав присмерк. Юлія, якій на її бажання дозволили не з'являтись до столу, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на матір. Зненацька почулися легенькі кроки, двері відчинились, і до неї зайшла князівна, бліда мов смерть, з застиглими очима, в білому вбранні, мов примара.

– Юліє, – озвалася вона глухим голосом, – Юліє, назви мене дурною, розбещеною, божевільною, але не відштовхуй від свого серця, мені треба твого співчуття і твоєї розради! Тільки надмірне збудження, страшне виснаження в тому огидному танку довело мене до хвороби, але все минулося, мені вже краще. Княжич поїхав у Зіггартсвайлер! Мені треба свіжого повітря, погуляймо трохи парком.

Коли Юлія і князівна дійшли до кінця алеї, з найбільшої гущавини назустріч їм заясніло світло й долинув побожний спів.

– Це правлять вечірню в каплиці Діви Марії! – вигукнула Юлія.

– Так, – відповіла князівна. – Ходімо туди помолитись. Помолися й ти за мене, Юліє!

– Ми помолимось, – мовила Юлія, болісно переживаючи гнітючий настрій товаришки, – ми помолимось за те, щоб злий дух ніколи не мав над нами влади, щоб наших чистих, скромних душ ніколи не бентежили зловорожі спокуси.