Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Ідучи за цим приписом, я з новим запалом узявся до наук, але на кожній сторінці перед очима в мене з'являлась Кицькиць, я тільки про неї й думав, тільки її ім'я читав і писав. Мабуть, міркував я, автор мав на думці не цю працю, а оскільки від інших котів я чув, начебто ловитва мишей – дуже приємна праця, що дає і користь, і втіху, то дуже ймовірно, що «rebus» могло означати й ловитву мишей. Коли стемніло, я подався в льох і рушив понурими переходами, наспівуючи: «Скрадаюсь нишком в лісі я, рушниця на прицілі…»

Та леле! Замість дичини, яку я прагнув уполювати, я бачив її милий образ, він поставав переді мною на кожному кроці. І біль кохання знов почав краяти моє вразливе, зранене серце. Я проказав:

– Глянь на нас, ранкова зоре, променистими очима, ми з Кицькиць – щаслива пара, всі незгоди за плечима. – Так казав я переможно і чекав на райську втіху. Але ба – втекла кохана, забагато в мене спіху!

Так мене, бідолашного, дедалі більше й більше опановувало кохання, що його запалило в моїх грудях якесь лихе сузір'я мені на загибель. Тремтячи з люті, нарікаючи на свою долю, я знов накинувся на Овідія і прочитав у нього таку строфу:

«Exige, quod cantet, si qua est sine voce puella, Non didicit chordas tangere, posce lyram».[219]

– Ага! Гайда на дах, – зрадів я. – Зараз я знайду свою чарівну богиню там, де зустрів її вперше, і примушу співати, так, співати, і коли вона візьме бодай одну фальшиву ноту, все минеться, я одужаю, я буду врятований!

Коли я виліз на дах, щоб підстерегти Кицькиць, небо було ясне і світив місяць, яким я присягався їй у коханні. Я довго чекав на неї, і мої зітхання перейшли в голосну любовну скаргу.

Нарешті я заспівав сумну пісню десь такого змісту:

Тихі гаі, швидкоплинні потоки, Плачте зі мною! Доки, о доки Ждати кохану? Дайте на рану Ліки цілющі – звістку про милу. Де вона, спить а чи вийшла на лови? Втратив я радість, втратив я силу, Хоч у могилу! Втіху стражденному дайте котові! Місяцю, вірне коханців світило, Де моя мила? Мудрий пораднику всіх, хто кохає, Хто заблукав у коханні й не знає Стежки назад, – я також у любові Щастя не маю, Ради шукаю, О підкажи, що робити котові!

Зрозумій, шановний читачу, що порядному поетові не конче блукати тихими гаями чи сидіти біля швидкоплинних потоків, до нього й так прилинуть їхні хвилі, і в тих хвилях він побачить усе, що захоче, й оспіває його так, як захоче. Якщо когось аж надто вразила висока довершеність моїх віршів, то я скромно нагадаю, що був тоді в натхненні, в екстазі закоханого, а всі знають, що кожен, кого пойняла лихоманка кохання, навіть коли він не здатен зримувати «сонце» й «віконце» чи «страждання» й «кохання», не здатен, кажу, незважаючи на всі зусилля, впоратися з цими досить таки звичайними римами, раптом стає поетом