Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

class="book">Камергер вельми спритно виконав таємне доручення князя, який нікому, навіть княгині, жодним словом не зрадив своїх планів. Коли княжич побачив портрет, його пойняв майже такий самий захват, як його ясновельможного колегу з «Чарівної флейти».[222] Так само як Таміно, він міг би якщо не заспівати, то вигукнути: «Цей твій портрет чарівно гарний!» і далі: «Чи почуття мої – любов? О так, кажу я знов і знов!» Звичайно, не тільки кохання пориває княжичів до красуні, але Гектор якраз не думав ні про які інші обставини, коли сів до столу й написав князеві Іренею, що для нього було б великим щастям домагатися серця й руки князівни Гедвіги.

Князь Іреней відповів, що, оскільки він радо погоджується на шлюб, якого вже з пошани до свого ясновельможного приятеля, покійного князя, бажає від щирого серця, то, власне, ніякого сватання більше не треба. Та, щоб дотримати форму, нехай княжич ласкаво пришле в Зіггартсвайлер якогось чемного чоловіка відповідного становища, вповноваживши його виконати замість себе шлюбну церемонію і, за прекрасним стародавнім звичаєм, при повному параді податися просто на подружнє ложе. Княжич написав у відповідь: «Я сам приїду, мій князю!»

Князя це не вельми влаштовувало, бо він вважав, що шлюб з довіреною особою кращий, величніший, справді князівський, і вже в душі тішився з цієї урочистості. Його заспокоїло тільки те, що перед весіллям можна буде влаштувати при дворі пишне свято ордена. Справа в тому, що він мав намір урочисто повісити на шию княжичеві великий хрест князівського ордена, заснованого його батьком, хрест, якого жоден лицар більше не носив і не мав права носити.

Отже, княжич Гектор прибув до Зіггартсвайлера, щоб одружитися з князівною Гедвігою і при нагоді отримати великий хрест забутого ордена. Він висловив бажання, щоб князь потримав у таємниці свій план, а надто не казав нічого Гедвізі, бо, перше ніж просити її руки, він хотів упевнитись у її коханні.

Князь не цілком зрозумів, що княжич мав на думці, і сказав, що, наскільки йому відомо і наскільки він пам'ятає, в князівських родинах ніколи не було заведено цієї церемонії, тобто освідчення в коханні до шлюбу. Проте, якщо княжич розуміє під цим тільки вияв певної attachements,[223] то, хоч цього, власне, теж краще було б не робити, легковажна молодь, оскільки вона схильна відступати від вимог етикету, може швиденько відбути його за три хвилини до обміну обручками. Звичайно, було б прекрасно й шляхетно, коли б тієї хвилини ясновельможні наречені виявляли одне до одного певну відразу, та, на жаль, у теперішні часи можна тільки мріяти про дотримання цих правил найвищої пристойності.

Побачивши вперше Гедвігу, княжич шепнув своєму ад'ютантові незрозумілою неаполітанською говіркою:

– Присягаюсь усіма святими, вона гарна, але народжена коло Везувію, і його вогонь блискає з її очей.

Княжич Ігнатій уже встиг дуже докладно розпитатися, чи в Неаполі є гарні чашки і скільки їх має княжич Гектор, отож той, здолавши цілу гаму поклонів, хотів знов звернутися до Гедвіги, коли відчинилися двері і князь запросив його до участі в урочистій церемонії, задля якої в парадній залі зібралися всі особи, що більше чи менше були гідні, щоб їх допустили до двору. Цього разу князь у виборі гостей був не такий суворий, як звичайно, бо самих тих, хто належав до двору, навряд чи набралося б і на вечірку. Бенцон і Юлія також прийшли.

Князівна Гедвіга була мовчазна, замкнута, млява і, мабуть, на вродливого чужинця з півдня звертала уваги не більше, як на кожну нову особу при дворі. Вона досить сердито спитала свою фрейліну, рожевощоку Нанетту, чи та, бува, не збожеволіла, бо дівчина не переставала шепотіти їй на вухо, що чужоземний княжич гарний, як намальований, і що кращого мундира вона зроду не бачила.

Княжич Гектор, мов павич, розпускав перед князівною пишний хвіст своєї хвалькуватої галантності, а вона, майже ображена нестримним потоком Гекторових солодких слів, розпитувала його про Італію і Неаполь. Княжич змалював їй рай, де вона буде богинею і володаркою. Він довів на ділі своє мистецтво провадити з дамою розмову так, що кожне його слово оберталося в гімн її вроді і її чарові. Та посеред цього гімну князівна вирвалась від нього й кинулася до Юлії, яку побачила поблизу. Вона пригорнула її до своїх грудей і засипала силою-силенною ласкавих слів.

– Це моя люба сестра, найкраща, наймиліша Юлія! – вигукнула князівна, коли княжич, трохи спантеличений її втечею, підійшов до них.

Він подивився на Юлію таким довгим, дивним поглядом, що вона спаленіла, опустила очі й несміливо обернулась до матері, яка стояла позад неї.

– Мила моя Юліє! – знов вигукнула, обіймаючи її, князівна, і на очах у неї виступили сльози.

– Князівно, – стиха мовила Бенцон, – князівно, що з вами діється?

Гедвіга, не звертаючи уваги на Бенцон, обернулась до княжича, якого так вразила її поведінка, що в нього висох потік красномовства. Досі князівна була мовчазна, поважна й невдоволена, а тепер її враз опанувала якась нервова веселість. Нарешті надміру напнуті струни ослабли, і мелодії, що звучали з глибини її душі, стали м'якшими, лагіднішими, по-дівочому ніжними. Тепер вона була ласкавіша, ніж звичайно, і, здавалося, цілком зачарувала княжича. І ось почалися танці. Після кількох із них княжич попросив дозволу виконати неаполітанський національний танок, і скоро йому вдалося так