Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
Коли дівчата наблизились до каплиці, що стояла в найдальшому кінці парку, звідти вже виходили селяни, які щойно співали вечірню перед образом діви Марії, прикрашеним квітками й освітленим лампадками. Дівчата вклякнули на молитовній лавці, а невеличкий хор на помості біля олтаря заспівав «Ave maris Stella»,[226] яку недавно скомпонував Крейслер.
Почавшись тихо, пісня дедалі гучнішала, аж до слів «del mater alma»,[227] потім поступово пішла на спад, поки на словах «felix coeli porta»[228] зовсім не завмерла, полинувши на крилах вечірнього вітру.
Дівчата, сповнені глибокої побожності, й далі стояли навколішки. Священик стиха проказував молитву, а здалеку, наче хор ангельських голосів із повитого імлою вечірнього неба, лунав гімн «О sanctissima»,[229] що його дорогою додому співали селяни.
Нарешті священик поблагословив їх. Тоді вони підвелись і обнялися. З їхніх грудей ніби рвалася назовні якась невимовна туга, зіткана з болю і захвату, і краплі крові, що стікали з поранених сердець, обернулися на гарячі сльози, які нестримно полилися в них з очей.
– Це був він, – прошепотіла князівна.
– Так, він, – стиха відповіла Юлія. Вони зрозуміли одні одну.
Принишклий ліс завмер у передчутті дива, чекаючи, поки зійде місяць і розсипле по ньому своє мерехтливе золото.
Спів селян, і досі чутний у вечірній тиші, наче линув до хмар, що запалали червоним жаром і постелились на гори, показуючи шлях променистому світилові, перед яким тьмяніли зірки.
– Ох, – проказала Юлія, – що нас так хвилює, що нам так болісно крає душу? Послухай-но, як втішно звучить той далекий спів! Ми помолилися, і з золотих хмар до нас промовляють побожні духи, обіцяючи райське блаженство.
– Так, люба Юліє, – твердо, поважно відповіла князівна, – так, люба Юліє, там, за хмарами – полегкість і блаженство, і я хотіла б, щоб небесний ангел поніс мене до зірок, поки мене не спіймала зла сила. Я хотіла б померти, але знаю, що мене поховають у князівському склепі і предки, які там спочивають, не повірять, що я померла, прокинуться зі свого смертного сну, стануть примарами й виженуть мене геть. Тоді я не належатиму ні до живих, ні до мертвих і ніде не знайду прихистку.
– Ради всіх святих, що ти кажеш, Гедвіго! – злякано вигукнула Юлія.
– Мені вже, – відповіла Гедвіга тим самим твердим, майже байдужим тоном, – мені вже раз таке снилося. А може, це котрийсь мій грізний предок став у могилі вампіром і тепер висмоктує з мене кров. Чи не тому я так часто непритомнію?
– Ти хвора, – вигукнула Юлія, – ти дуже хвора, Гедвіго, тобі шкідливе нічне повітря, швидше ходімо звідси!
Вона обняла князівну, і та мовчки послухалась.
Тим часом місяць піднявся над Гаєрштайном, заливаючи таємничим світлом кущі й дерева, що на тисячі ладів шелестіли й ніжно перешіптувалися з нічним вітром.
– Яка все-таки гарна, – озвалась Юлія, – о, яка все-таки гарна наша земля! Хіба природа не дарує нам свої найкращі дива, як добра мати своїм улюбленим дітям?
– Ти так гадаєш? – мовила князівна і, трохи помовчавши, повела далі: – Я б не хотіла, щоб ти дуже переймалася моїми словами, вважай усе, що я скажу, дише виявом мого поганого настрою. Але ти ще не знаєш, якого нищівного болю може завдати життя. Природа жорстока, вона оберігає і плекає тільки здорових своїх дітей, а хворих кидає, навіть підносить проти самого їхнього існування свою грізну зброю. Ох, ти знаєш, що раніше природа здавалась мені лише картинною галереєю, призначеною для того, щоб випробовувати на ній силу розуму й рук, але тепер усе змінилося, тепер я нічого не відчуваю в ній і нічого не сподіваюсь надалі, крім жахів. Мені було б приємніше походжати в освітленій залі серед строкатого товариства, ніж самітно, тільки з тобою гуляти цього місячного вечора.
Юлії стало страшно, вона побачила, як Гедвіга робиться все кволішою, млявішою, і вона, бідолашна, натужувала всі свої сили, щоб підтримувати товаришку.
Нарешті вони досягли замку. Неподалік від нього на кам'яній лавці під кущем бузини сиділа якась темна, закутана постать. Побачивши її, Гедвіга радісно вигукнула:
– Дякую Пречистій Діві і всім святим, це вона!
І, ніби раптом набравшись сили, випручалась від Юлії і рушила до тієї постаті, яка підвелася й промовила глухим голосом:
– Гедвіго, бідна моя дитино!
Юлія побачила, що то була жінка, закутана з голови до ніг у брунатний плащ, риси її обличчя ховала густа тінь. Юлія зупинилась, тремтячи зі страху.
Жінка й князівна сіли на лавку. Жінка лагідно відгорнула в князівни з чола кучері, поклала обидві руки
