Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

– Заспокойтесь, – сказав Муцій, – прошу вас, заспокойтесь! Вас надто розлютило несподіване горе. Як щирий приятель, я більше не буду заважати вашому приємному розпачеві. Коли ви з невтішного жалю захочете вкоротити собі віку, я можу забезпечити вас чудовою щурячою отрутою, хоч ні, я не зроблю цього, адже ви такий милий, чарівний кіт, було б страшенно шкода вашого молодого життя. Знайдіть якусь розраду, відпустіть Кицькиць, на світі, крім неї, є стільки гарненьких кішок! До побачення, друже!

І Муцій вибіг у відчинені двері.

Коли я, тихо лежачи під грубою, добре подумав про те, що мені розповів Муцій, то відчув, ніби в душі моїй ворухнулося щось схоже на таємну радість. Тепер я знав, що діється з Кицькиць, і муки непевності скінчилися. А проте задля пристойності я виявляв належний відчай, і, як мені здавалося, та сама пристойність вимагала, щоб я добре надухопелив чорно-сіро-жовтого нахабу.

Уночі я вистежив закохану пару за димарем і, крикнувши: «Ох ти, сатанинське поріддя, мерзенний зраднику!» – люто накинувся на свого суперника. Та він, переважаючи мене силою, в чому я, на жаль, надто пізно пересвідчився, схопив мене й так почав гамселити, що з мене полетіли жмути шерсті, потім швидко гайнув геть. Кицькиць лежала непритомна, та коли я наблизився до неї, спритно схопилась на ноги і, як і її коханець, чкурнула на горище.

Безсилий, з закривавленими вухами, я сповз униз до свого господаря, проклинаючи себе за те, що надумав захищати свою честь; тепер я зовсім не вважав ганьбою відступити Кицькиць чорно-сіро-жовтому.

– Яка жорстока доля! – міркував я. – Через моє чисте, романтичне кохання мене пхнули в канаву, а подружнє щастя не дало мені нічого, крім доброї прочуханки.

Другого ранку я страшенно здивувався, коли, вийшовши з кімнати свого господаря, побачив на маті Кицькиць.

– Любий Муре, – спокійно, ласкаво озвалась вона, – мені здається, що я вже не кохаю тебе так палко, як кохала раніше, і це мене дуже засмучує.

– О дорога Кицькиць, – ніжно відповів я, – твої слова крають мені серце, але мушу визнати, що відколи відбулися певні події, я також збайдужів до тебе.

– Не ображайся, – повела вона далі, – не ображайся, милий друже, але мені здається, що я давно вже терпіти тебе не можу.

– Сили небесні! – захоплено вигукнув я. – Яка спорідненість душ! Я відчуваю те саме.

Дійшовши таким чином згоди, що ми одне одного терпіти не можемо й мусимо розлучитись навіки, ми якнайніжніше обнялися і ревно заплакали з радощів і захвату.

Потім ми розлучились; кожне з нас було переконане, що друге має велику, шляхетну душу, і ми вихваляли одне одного всім, хто тільки хотів слухати.

– І я бував в Аркадії![234] – вигукнув я і з ще більшим, ніж раніше, запалом узявся до мистецтв та наук.

(А. м.) – Признаюся вам, – сказав Крейслер, – так, признаюся вам щиро: цей спокій здається мені страшнішим за найбільшу бурю. Це глуха, гнітюча тиша перед нищівною бурею, що налягла на цілий двір, який князь Іреней виставив на оглядини, мов альманах форматом duodecimo[235] із золотими берегами. Але дарма ясновельможний володар, наче другий Франклін,[236] ненастанно влаштовує бучні бенкети, немов громовідводи, блискавка однаково вдарить і, може, навіть обсмалить його парадні шати. Це правда, князівна Гедвіга тепер уся просвітліла, її можна порівняти з чистим звучанням ясної мелодії, яка прийшла на зміну шаленим, тривожним акордам, що впереміш виривалися з її зранених грудей, проте… Ну от! Гедвіга, погідна і приязна, гордовито виступає поряд з бравим неаполітанцем, який веде її під руку, а Юлія чарівно всміхається йому і слухає компліменти, які княжич, не зводячи очей з нареченої, вміє спрямувати так спритно, що вони рикошетом влучають у її юну, недосвідчену душу. Навіть якби ця небезпечна зброя була націлена просто в Юлію, то не влучала б так точно, як тепер. Але ж Бенцон розповідала мені, начебто Гедвіга спершу злякалась цього monstro turchino, та й спокійній Юлії, лагідній, невинній дитині, цей видженджурений général en chef[237] видався гидким василіском. О, ви не помилялися, чутливі душі! Хіба я, в біса, не читав у «Всесвітній історії» Баумгартена, що змій, який позбавив нас раю, хизувався в золотій лусці? Я пригадую це, коли дивлюся на вигаптуваного золотом Гектора. До речі, Гектором звали також одного дуже достойного бульдога, який любив мене і був безмежно відданий мені. Я б хотів, щоб той пес був зі мною, я б його нацькував на його вельможного тезку, хай би він схопив за поли княжича, що, набундючившись, красується між двома милими дівчатами! Або ви скажіть мені, майстре, – адже ви знаєте всілякі штуки, – скажіть мені, як би його при потребі обернутись в осу! Я б доти жалив того вельможного пса, доки збив би з нього прокляту пиху!

– Я дав