Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
Ось княжич узяв Юлію за руку, і вони рушили до рибальської хатини. Але біля самого порога Крейслер з'явився з-за кущів, підійшов до них, низько вклонився княжичеві і сказав:
– Прекрасний вечір, дивовижно чисте повітря, сповнене чудових пахощів! Ви, мабуть, почуваєте себе тут, ваша ясновельможність, як у своєму чудовому Неаполі.
– Хто ви такий, добродію? – невдоволено спитав княжич.
Але тієї миті Юлія висмикнула свою руку з княжичевої, привітно подала її Крейслерові і мовила:
– О, як добре, любий Крейслере, що ви знов тут! Ви ж бо знаєте, як я за вами нудьгую! Мати навіть картає мене, що я поводжуся, мов плаксива, невихована дитина, коли вас немає бодай один день. Я б захворіла з журби, якби повірила, що ви збайдужіли до мене й до мого співу.
– Ага, – сказав княжич, люто блимаючи очима то на Юлію, то на Крейслера, – ага, то ви мосьє де Крезель! Князь вельми хвалив вас.
– Хай бог благословить, – мовив Крейслер, і все його обличчя заграло безліччю тремтливих зморщок і зморщечок, – хай бог благословить за це доброго володаря, бо тепер мені, може, пощастить домогтися того, чого я хотів просити у вашої ясновельможності, а саме: ласкавої протекції. Я плекаю сміливу надію, що ви з першого ж погляду виявили до мене прихильність, коли мимохідь дуже влучно назвали мене блазнем, а оскільки блазні на все мастаки, то…
– Ви, бачу, – перебив його княжич, – ви, бачу, жартун.
– Анітрохи, – повів далі Крейслер. – Щоправда, я люблю жарти, але кепські, а це, знову ж таки, все одно що не жарти. Тим часом мені дуже кортить поїхати до Неаполя й записати на молі кілька гарних рибальських і бандитських пісень ad usum delphini.[239] Ви, дорогий княжичу, як людина добра і прихильна до мистецтв, може, дасте мені якісь рекомендації…
– Ви веселий чоловік, – знов перебив його княжич, – ви веселий чоловік, мосьє де Крезель, мені це подобається, справді подобається. Ну, а тепер я більше не заважатиму вашій прогулянці. Adieu![240]
– Ні, ваша ясновельможність, – сказав Крейслер, – я не можу пропустити нагоду показати вам себе в найкращому світлі. Чи не були б ви такі ласкаві зайти до хатини, там стоїть маленьке фортепіано, і панна Юлія напевне зробить мені ласку й заспіває зі мною дует.
– З величезною втіхою! – вигукнула Юлія і схопила Крейслера за руку.
Княжич зціпив зуби й велично рушив попереду. На ходу Юлія прошепотіла капельмейстерові на вухо:
– Крейслере, чого у вас такий дивний настрій?
– О господи, – так само тихо відповів Крейслер, – о господи! А ти спиш, заколисана облудними мріями, коли змій уже наближається, щоб убити тебе отруйним жалом?
Юлія глянула на нього, безмежно вражена. Тільки раз, у хвилину найвищого музичного натхнення, Крейслер був звернувся до неї та «ти».
Коли дует скінчився, княжич, що вже під час співу не раз кричав «Браво, бравіссімо!», почав бурхливо виявляти свій захват. Він палко обцілував Юліїну руку, присягнувся, що ніколи ще жоден спів так не промовляв до його душі, й попросив Юлію дозволити йому поцілувати божисті уста, з яких лився нектар тих райських звуків.
Юлія злякано відступила назад, а Крейслер став перед княжичем і сказав:
– Оскільки ви, ваша ясновельможність, не побажали сказати мені жодного похвального слова, на яке я, гадаю, як композитор і як добрий співак, заслужив так само, як і панна Юлія, то я з цього роблю висновок, що мої мізерні музичні знання не справляють достатнього враження. Але я і в малярстві не початківець, тож матиму честь показати вашій ясновельможності мініатюрний портрет однієї особи, незвичайна доля та дивний кінець якої мені так добре відомі, що я ладен розповідати про них кожному, хто побажає вислухати мене.
– От причепився, як сльота, – пробурмотів княжич. Тим часом Крейслер витяг з кишені маленьку скриньку, дістав із неї мініатюрний портрет і підніс його до очей княжичеві. Як тільки той глянув на портрет, вся кров у нього відійшла від обличчя, очі втупились у простір, губи затремтіли.
– Maledetto![241] – крізь зуби просичав він і вибіг з хатини.
– Що це таке? – спитала смертельно злякана Юлія. – Ради всіх святих, що все це означає, Крейслере?
– Дурниці, – відповів Крейслер, – веселі витівки, вигнання диявола! Гляньте, люба панно, як милостивий княжич чеше містком, міряє такі довжелезні кроки, на які тільки здатні його вельможні ноги. Господи! Та він цілком зраджує свою милу, ідилічну вдачу, він навіть не дивиться на озеро і не має ніякісінького бажання годувати лебедя, любий, добрий… диявол!
