Улісс - Джеймс Джойс
БЛУМ: На Екклс-стрит…
БЕЛЛО (в’їдливо): Я б хтозна-як хотіла пощадити твої почуття, але ж місцем твоїм уже заволодів м’язистий чоловік. Часи змінилися, мій веселий юначе! От він — це натуральний мужчина, і ростом удався нівроку. Тобі б, недоноску, отаку гармату, як у нього: з вузлами, шишками, гузками по всій довжині. Ручуся: він бабахнув як слід. Нога до ноги, коліно до коліна, живіт до живота, груди до грудей! Це не євнух тобі. Ззаду в нього стирчить пучок рудого волосся, достоту колючий кущ. Зачекай дев’ять місяців та й побач, хлопче мій! А хай йому, як воно вже брикає та чхає в ній на всі боки! Ти вже закипаєш, еге ж? Зачепило за живе? (Презирливо спльовує.) Тьху, ганчірка!
БЛУМ: Мене піддали нечемному обходженню, я… я піду в поліцію. Сто фунтів. Немає слів! Я…
БЕЛЛО: Пішов би, та дійшов, доходяго! Нам потрібна добряча злива, а не твоя нікчемна мжичка.
БЛУМ: Вона доводить мене до божевілля! Моллі! Я забув! Пробач! Моллі!.. ми… все ще…
БЕЛЛО (нещадно): Ні, Леопольде Блуме, все змінилося по волі жінки, поки ти лежнем лежав у Сонній Печері. Двадцять літ пролежав. То вернись і поглянь.
Над пустищем лунає голос Сонної Печери.
СОННА ПЕЧЕРА: Ріпе ван Вінклю! Ріпе ван Вінклю!
БЛУМ (у порваних черевиках, із заржавілою рушницею, зі схудлим, вилицюватим, оброслим бородою обличчям, навпомацки ступає навшпиньках; придивившись крізь шибки-ромбики, вигукує): Я бачу її! Це вона! Той перший вечір у Мета Діллона! Але сукня на ній — зелена! І коси пофарбовані в золотавий колір, а він…
БЕЛЛО (глузливо сміється): Це ж донька твоя, старий сліпий сичу! Вона зі студентом із Маллінгара.
Міллі Блум, білява, в зеленій сукні та босоніжках, із блакитним шарфиком, яким бавиться морський бриз, виривається з обіймів коханого й вигукує, широко розплющивши очі.
МІЛЛІ: Боже! Це ж татульо! Але ж як ти… Ой, татулю, як ти постарів!
БЕЛЛО: Ага, змінився? Глянь лиш: наша етажерка, наш письмовий стіл, за яким ми ніколи не писали, крісло тітоньки Геґарті{810}, наші класичні репродукції давніх майстрів. Тут привільно живеться чоловікові з його дружками. «Притулок Рогоносців»! А чом би й ні? Ану признайся, скільки ти мав жінок? Переслідував їх по темних вулицях, дибаючи на пласких ступнях, збуджуючи їх своїм утробним бурчанням. Що скажеш, чоловічку-проституте? Порядні жінки, що несуть додому пакунки з бакалії. Обернися. Підлива для гуски, мій гусаче, О.
БЛУМ: Вони… я…
БЕЛЛО (уриває його): Вони затопчуть той килим, що під брюссельський, якого ти купив на розпродажу в Рена. Ті жеребці, у своїх буйних забавах із Моллі, ловлячи блоху в неї під сорочкою, відіб’ють голову статуетці, яку ти під дощем ніс додому, цінуючи мистецтво заради мистецтва. Потім дошукаються до всіх секретів, що в тебе у нижній шухляді. Повиривають сторінки з твого астрономічного довідника, розкурюючи собі люльки. І плюватимуть тобі в коминок крізь мідні ґратки, що ти купив за десять шилінгів у Гемптона Лідома.
БЛУМ: За десять і шість. Так поводяться останні негідники. Відпустіть мене. Я ще повернусь. Я доведу…
ГОЛОС: Присягнись!
Блум зціплює кулаки й повзе вперед, затиснувши в зубах мисливського ножа.
БЕЛЛО: Квартирантом чи утриманцем? Запізно. Ти влаштував у себе вдома ліжко другого сорту, отож лежати в ньому іншим. Епітафія твоя вже написана. Ти скотився на самісіньке дно, ти не в себе вдома, і не забувай цього, стара довбешко.
БЛУМ: Правосуддя! Вся Ірландія супроти одного! Невже ж ніхто… (Кусає пальці.)
БЕЛЛО: Згинь і пропади, проклятий, якщо в тебе лишилася бодай крапля пристойности чи гідности. Пригостила б я тебе таким рідкісним старим вином, від якого ти вмить злітав би в пекло й назад. Підпиши заповіт, лиши нам увесь свій капітальчик. А як нема, то роздобудь як сам знаєш, накрадь, награбуй, хай тобі біс! І ми закопаємо тебе біля нужника в кущиках, і лежатимеш ти там у лайні й спокої, поруч старого Рогоноса Когена, мого прийомного небожа, за якого я вийшла заміж; цього сучого звідника й педераста, триклятого кривошийого подагрика, — і поруч решти моїх чоловіків, скільки їх там, десять чи одинадцять, уже й не згадаю, як їх, паскудників, звали, щоб вони всі там гнили в єдиній помийній ямі. (Вибухає гучним кашлеподібним сміхом.) Ми вас удобримо-угноїмо, пане Квіте! (Перекривляє пискляво.) Бувай, Польді! Бувай, татусю!
БЛУМ (хапаючись за голову): Моя сила волі! Пам’ять! Я грішив! Я стражд… (Ридає без сліз.)
БЕЛЛО (знущається): Поплач, дитинко! Крокодилові слізки!
Блум, зламаний, щільно сповитий для жертвоприносин, ридає, покладений ницьма. Лунає подзвін. Під стіною плачу темні постаті обрізаних, у власяницях та обсипані попелом: М. Шуломовіц, Джозеф Голдвотер, Моше Герцоґ, Гаріс Розенберґ, М. Мойзел, Дж. Цитрон, Мінні Вочмен, О. Мастянський, превелебний Леопольд Абрамовіц, кантор. Вимахуючи руками, вони від душі голосять, оплакуючи віровідступника Блума.
ОБРІЗАНІ (з гортанним протяглим наспівом закидають його плодами мертвого моря, не квітами): Шема Ісраел Адонаї Елогену Адонаї Ехад[363].
ГОЛОСИ (зітхаючи): Тож він спочив. Ах, так. Так, насправді. Блум? Ніколи не чув про такого. Ні? Чудний був тип. Он його вдова. Ота? Так, так.
Над погребним вогнищем для самоспалення вдови здіймаються полум’я і дим смолистого камфорного дерева. Розвіюється запона пахкого диму. Вийшовши з дубового обрамлення, німфа з розпущеним волоссям, у легких шатах високохудожніх чайно-брунатних тонів, спускається зі свого ґроту
