Улісс - Джеймс Джойс

ТИСИ (шепочуть листям): Сестра. Наша сестра. Шш.

НІМФА (тихо): Смертний! (Ласкаво.) О ні, не плач!

БЛУМ (желеподібно переповзає під віття; в пасмугах сонячного світла, згідністю): В такому становищі. Я відчував, що цього сподіваються від мене. Сила звички.

НІМФА: Смертний! Ти знайшов мене в лихому товаристві, з кафешантанними танцівницями, вуличними перекупками, боксерами, популярними генералами, неморальними акторами пантоміми в тілесних трико, модними виконавицями шіммі, Ля Аврора й Каріні, музичний номер, сенсація віку. Мене ховали в рожевому дешевому папері, пропахлому гасом. Мене оточували заяложені непристойності для клубних нероб, бувальщини, спокусливі для зелених парубчаків, оголошення про силуетні листівки, найдовершеніші гральні кості та бюстгальтери, реклами патентованих товарів, а ще навіщо носити бандаж, із атестацією від джентльмена з грижею. Інтимні поради одруженим.

БЛУМ (підводить черепашу голову до її пелени): Ми вже стрічалися колись. На іншій зірці.

НІМФА (сумовито): Ґумові вироби. Ніколи не рвуться. Марка, що постачається клієнтам з аристократії. Корсети для чоловіків. Лікую напади, оплата у випадку невдачі повертається. Добровільні свідчення про чудесний засіб професора Вальдмана для розвитку грудей. Мій бюст збільшився на чотири дюйми за три тижні, повідомляє місіс Гас Раблін, фото додається.

БЛУМ: Ти маєш на увазі «Фотокартинки»?

НІМФА: Атож. Ти забрав мене звідтіля, вставив у позолочену дубову рамку й почепив над своїм шлюбним ложем. І якось-то, одного літнього вечора, ти потайки поцілував мене в чотирьох місцях. А ще ти любовно підмалював мені олівцем очі, груди й соромок.

БЛУМ (смиренно цілуючи її довге волосся): Твої класичні форми, о безсмертна красуне. Я щасливився, споглядаючи й славлячи тебе, породження самої краси, мало не молився на тебе.

НІМФА: Темними ночами я чула твої похвали.

БЛУМ (поквапливо): Так, так. Ти хочеш сказати, що я… Уві сні у всіх виявляється найгірше, окрім хіба дітей. Знаю: я впав із ліжка, себто мене зіштовхнули. Подейкують, буцім вино, коли настоїться на чомусь сталевому, допомагає від хропіння. А від іншого — то та англійська вигадка, про яку мені днями надіслали проспект, помилково, адресу переплутали. Там стверджується, начебто воно забезпечує випорожнення без шуму й запаху. (Зітхає.) Так воно завжди буває. Шлюбе! Ім’я тобі — зрада.

НІМФА (затикаючи пальцями вуха): А слова! Таких немає у моєму словнику.

БЛУМ: А ти ж зрозуміла їх?

ТИСИ: Шш!

НІМФА (затуляючи обличчя рукою): І чого тільки надивилася я у тій спальні? На що доводилося дивитися моїм очам?

БЛУМ (провинним тоном): Я розумію. Брудна білизна, навмисне вивернута брудним назовні. І ліжко розхиталося. Із Ґібралтару довго пливло, та й давно вже.

НІМФА (низько опустивши голову): Гірше! Гірше!

БЛУМ (обережно розмірковуючи): Той стільчак розсипається. І не через її вагу. Тоді вона важила рівно сімдесят кілограмів. А як перестала годувати, так і набрала дев’ять фунтів. Там просто була тріщина й замало клею. Га? Та ще той безглуздий горщик у жовтогарячі смужки, без однієї ручки.

Чути шум водоспаду, веселе плюскотіння.

ВОДОСПАД:

Пулафука Пулафука

Пулафука Пулафука.

ТИСИ (сплітаючись гіллям): Слухайте. Шепіт. Вона слушно мовить, сестра наша. Ми зросли біля Пулафуки-водоспаду. Ми давали тінь і прохолоду в задушливі літні дні.

ДЖОН ВАЙЗ НОЛАН (на задньому плані, у формі Ірландського національного лісництва, вітально підіймає капелюха з пір’їною): Ростіть і процвітайте! Даруйте тінь і прохолоду в задушливі дні, о дерева Ірландії!

ТИСИ (мурмочуть): Хто приїздив на Пулафуку зі шкільною екскурсією? Хто не пішов по горіхи з однокласниками, а сховався натомість у нашому затінку?

БЛУМ (вузькогрудий, з обвислими, підбитими ватою плечима, в непоказному чорно-сірому підлітковому костюмчику, що вже затісний на нього, в білих тенісних туфлях, у відкочених угорі шкарпетках з обвідкою та червоному шкільному кашкеті зі значком): Я був тоді хлопчак, підліток. Тоді мені вистачало й малої дещиці, труський вагон, змішані запахи жіночих та чоловічих убиралень, скупчена юрба на східцях старого «Ройялу», бо хто ж не любить тисняви, це стадний інстинкт, і пропахла хіттю сутінь театру розгнуздує пороки. Навіть прейскурант їхньої білизни. А ще спекота. Того літа були плями на сонці. Кінець навчального року. І ромові баби в буфеті. Безжурні дні.

Безжурні дні — школярі в біло-блакитних футболках і шортах, юні Дональд Тернбул, Абрахам Чаттертон, Овен Голдберґ, Джек Мередіт, Персі Апджон — стоять під деревами на галявині й гукають юного Леопольда Блума.

БЕЗЖУРНІ ДНІ: Захребетнику! Потерпи нас іще трохи! Гурра! (Вітальні волання.)

БЛУМ (неоковирний підліток у теплих рукавичках, у виплетеному матусею шарфику, закиданий градом сніжок, силкується зіп’ястися на ноги): Іще! Мені шістнадцять! От повезло! Калатайте у всі дзвони на Монтегю-стрит! (Слабеньким голоском вигукує.) Гурра нашій школі!

ЛУНА: Олух!

ТИСИ (з тихим шерехом): Вона слушно мовить, сестра наша. Шепіт. (По всьому лісу чути перешепти й поцілунки. Обличчя гамадріад визирають із стовбурів, із крон і обертаються, розпукуючись, квітами.) Хто осквернив наш безмовний холодочок?

НІМФА (сором’язливо, крізь розчепірені пальці): Як? Просто під широким небом?

ТИСИ (хилячись до самого долу): Так, сестро. На нашому чистому-незайманому моріжку.

ВОДОСПАД:

Пулафука Пулафука

Фукафука Фукафука.

НІМФА (розчепіривши пальці на всю ширину): О! Яка ганьба!

БЛУМ: У мене було раннє дозрівання. Юність. Фавни. Я приніс жертву богові лісу. Квіти