Улісс - Джеймс Джойс

Віднесе моє серце тобі,

І лагідний легіт нічний

Віднесе моє серце тобі!

Ручка замкнених дверей прокручується.

ДВЕРНА РУЧКА: Тоообіііі!

ЗОЯ: У тих дверях засів диявол.

По рипучих східцях спускається чоловіча постать, і чути, як вона бере з вішалки дощовика й капелюха. Блум мимоволі рушає з місця, іде вперед, але, причиняючи двері, дістає з кишені шоколадку й нервово простягає Зої.

ЗОЯ (жваво обнюхавши його чуприну): Гм. Передай спасибі твоїй мамі за кролів. Я дуже люблю те, що мені подобається.

БЛУМ (насторочує вуха, зачувши чоловічий голос, що розмовляє з повіями на ґанку): А що, коли це він? За? Чи через те, що ні? Чи і так, і так?

ЗОЯ (розриваючи фольгу): Пальці придумано ще до виделок. (Відламавши часточку, покусує, ще одну віддає Кітті Рікетс, а тоді грайливо обертається до Лінча.) Хочеш і собі піґулку? (Той киває головою. Вона з ним дражниться.) Дати чи зачекати, поки сам потрудишся забрати? (Він роззявляє рота, задерши голову. Вона веде приз колом, проти годинникової стрілки, а його голова обертається слідом. Веде навпаки, і тут він витріщається на неї.) Лови!

Вона кидає шматочок. Спритно вловивши ротом, він із хрускотом розкушує шоколад.

КІТТІ (жуючи): Той інженер, із ким я на базар ходила, от у нього чудесні шоколадки. Всякими лікерами начинені. А туди ж сам віце-король був завітав із своєю дружиною. Ну й накружлялися ми там у Тофта на каруселі — досі голова паморочиться.

БЛУМ (у хутряній шубі Свенгалі{801}, схрестивши руки на грудях і з наполеонівською гривкою над чолом, набурмосився в зусиллі черевомовця-екзорциста, спрямувавши орлиний погляд на двері. Тоді, напружившись, виставивши ліву ногу, робить швидкий наказовий пас і, знявши праву руку з лівого плеча, подає знак майстра ложі.): Щезни, щезни, щезни, хоч би хто ти був, заклинаю тебе!

Знадвору долинає чоловічий кашель і чути, як даленіє чиясь хода. На Блумовому обличчі прочитується полегшення. Він стоїть у спокійній невимушеній позі, заклавши руку за виріз камізельки. Зоя простягає йому шматочок шоколаду.

БЛУМ (урочисто): Дякую.

ЗОЯ: Як дають, то бери. На!

Чути впевнений цокіт жіночих каблучків на сходах.

БЛУМ (беручи шматочок): Збудливе? А я саме подумав. Ваніль заспокоює — чи? Мнемо. Розсіяне світло розсіює пам’ять. Червоне діє на вовчий лишай. Барви впливають на характери жінок, на будь-які. Ця чорнота наганяє на мене смуток. Їжте, веселіться, бо завтра. (Жує.) Впливає і на смак, рожевість. Але ж я так давно не. Здається чимось новим. Збуд. Той священик. Хай приходить. Краще пізно, ніж ніколи. Потрюхай по трюфелі до «Ендрюз».

Відчиняються двері. Входить Белла Коген, тілиста господиня закладу. На ній довга сукня барви слонокости, з пишно отороченим подолком. Задля прохолоди обмахується чорним костяним віялом, наманір Мінні Гок {802} у «Кармен». На лівій руці два персні, один — обручка, а другий свідчить про її статус хазяйки. Очі дуже підмальовані. Помітно пробиваються вусики. Вона має оливкове, трохи спітніле обличчя з важкими рисами, м'ясистим носом, ніздрі помаранчево підведені. У вухах великі сережки з берилами.

БЕЛЛА: Слів немає! Я впріла, мов купа гною.

Вона обводить очима пари, потім зупиняє погляд — владний, наполегливий — на Блумові. Її велике віяло жене легіт їй на гаряче обличчя, на шию та крутосхили грудних опуклин. Блискочуть її соколині очі.

ВІЯЛО (колихаючись шпарко, а тоді сповільнюючись): Бачу, ти одружений.

БЛУМ: Атож… Почасти — і де я подів…

ВІЯЛО (напіввідкрившись, складається): І дружина командує. Твоя підкаблучність.

БЛУМ (з дурнуватою посмішкою втупившись у підлогу): Таки так.

ВІЯЛО (складене, завмерло біля її сережки): Ти забув мене?

БЛУМ: Так. Ні.

ВІЯЛО (складене, впирається в її талію): Це ж я та про яку ти мріяв досі? І то вона відтоді знала його тебе нас? Чи я всі вони і ті самі тепер коли ми?

Белла підходить, легенько поплескуючи його віялом.

БЛУМ (здригається): Владна істота. Вичитала в моїх очах ту дрімоту, що подобається жінкам.

ВІЯЛО (поплескуючи): Ми