Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Вася Равлик спокійно йшов через вулицю й помітив, що зобабіч біля кожної хати, які він минав, стоїть по живій скульптурі. Були все це жіночки, тобто особи в ситцевих платтях і капцях, а дехто і з білими хустинками на голові. Обличчя у статуй були брунатні од засмаги, ноги важкі, покриті й пориті жилами, а руки так само брунатні з твердими обламаними нігтями. Всі вони чомусь дивились на Васю Равлика і чи глум випромінювали, чи просто цікавість. Вася Равлик трохи стурбувався від такої великої кількості скульптур, але вдав, що їх не помічає, тож не вітався з жодною, і з усіх лише скульптура Магаданші смикнулася й рипнула зубами - звісна річ, образилася. Вася Равлик трохи усовістився, отож вирішив привітатися до статуї найфундаментальнішої, тобто рябої Надьки.
- Драстуйте, тьоть Надь! - сказав і пихнув сигаретою.
І може, через те, що виявив тільки до неї аж таку чемність чи з іншої спонуки, скульптура рябої Надьки рухнулась, а її вуста сказали:
- Це, може, Вась, на роботу біжиш?
- Ну да, - сказав, як це Рая любила відповідати.
- То ти, може, б не спішив: маю тобі щось тіресне сказать.
Вася Равлик відчув, що його серце падає, ніби парашутист, у якого не розгорнувся парашут, але легковажно випустив клубеня диму.
- Що, Магаданша на мене обіжається?
- Щоб під нею земля запалася, під тією Магаданшею, - сердечно побажала ряба Надька. - Я тобі про інше тіресне мала сказать.
- Що ж таке інтересне знаєте? - поставив супроти неї піддертого носа Вася Равлик - подумки підсміювався з рябої Надьки.
- Це я стою, дивлюся на тебе й думаю про твою маму, така славна й уважаїма була женщина, - незворушно мовила ряба Надька. - Я цілий день плакала, коли вона, сердешна, упокоїлася, пухом їй земелька свята. Хай їй на тому світі угоднички служать - добра була женщина. Таких уже нема.
Вася Равлик зирнув на годинника: на роботу він усе ж поспішав. Але ряба Надька не могла щось розказати без такого вступу.
- У мене така служба на вулиці, Вась, що все бачу, - звістила сакраментально.
- Що ж цього разу побачили?
- А те, що до твоєї, не знаю як її назвать: чи вона жінка в тебе, чи хто…
Вася сполошився. Замлоїло йому під серцем, але намагався бути спокійним.
- Ну?
- А те, що тільки ти з хати, оце як на другу зміну почав ходить, як до неї починають лобури злазитись. Як ото коти до кішки. Чи, може, у вас із нею такий уговор?
- Нє, тьоть Надь, - сказав занепокоєно Вася Равлик. - Немає в нас такого уговору.
- Ге ж, я тож так подумала. Хто йому, подумала, скаже, сироті. Посміяться, то таких охотничків достобіса знайдеться - онде як хльондри поставали!
Вася Равлик тривожно озирнув вулицю. Статуї повиходили із дворів і поставали біля хвірток, кілька з них уже зійшлося.
- А хто ці лобури, тьоть Надь? - спитав, усе ще намагаючись триматися гоголем, Вася Равлик.
- Ну, це вже коли схочеш, то й сам узнаєш. Моє діло тобі сказать, а ти вже собі як хочеш… А сказала тому, що твою маму уважала.
- То вони так усі разом до неї приходять? - спитав Вася.
- Нє, чого разом, по одному. Кажу ж - як коти. Часом б’ються поміж себе.
- І давно це почалося?
- Ну, може, з понеділка, коли ти пішов на другу.
Вася Равлик клацнув пальцями і виплюнув цигарку.
- Да, тьоть, харошу новость мені сказали. Спасибочки!
- Ходи здоровий, - мовила ряба Надька, і в її очах засвітилася така притамована радість, що Вася Равлик подумки їй здоров’я не побажав.
Ступав під Просиновську гору і вже твердо знав, що на роботу сьогодні не піде. Поки що тікав від тих очей, отих статуй, від отієї радості в очах рябої Надьки, від свого відчаю, злості, навіть од люті - добре відав, що ряба Надька таки не бреше. Лобури - то можуть бути його колишні дружки по вулиці - Вася Равлик їх добре знав. Хтось один із них, можливо, випадково завітав до нього, двері були відчинені, й побачив її голу в ліжку; Рая, ясна річ, не опиралася, бо не опиралася нікому, хто на неї зазіхав, і задоволений кнур з радістю передав новину дружкам Все це Вася Равлик добре уявляв, і йому не треба тут багато розтлумачувати. Хлопець закипав. Злість і знесила нуртували в ньому, клекотіли, руйнували його, злість і знесила, бо що вдієш? Ні, він уже напевне знав, що вдіє. Перший акт - сховатися з очей вуличних статуй - уже вчинено. Другий акт - дзвінок