Українська література » Сучасна проза » Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
маслом; тоді вставала з-за столу і йшла у спальню, де понад годину накладала на себе рум’яна, помаду, тіні, туш, доки не перетворювалася з юного, милого, хоч і простуватого створіння в якусь піфію; зрештою, й до піфії в себе вдома Вася Равлик уже звик. Збагнув: вона мирно й спокійно живе, коли на неї не налягати, ні до чого не змушувати, особливо до якоїсь роботи. Розваги їй подобалися; й по-своєму ними втішалась, окрім кіно та телевізора. І Вася перестав привчати її до роботи. Часом водив її в кафе, де вона залюбки їла, пила коктейлі й каву, притупувала ногою в такт музиці, що тут грала, поглинала стільки тістечок і морозива, скільки він купував. Ходив Вася з нею й на естрадні концерти, вона сприймала тільки ВІА, а особливо любила джаз і рок. Оживала тоді, ставала активна, викидала руку, кричала, інколи зривалась і з іншими дівчатами й хлопцями бігла до сцени і в проміжку між сценою та рядами шалено разом з усіма іншими танцювала, не звертаючи на Васю жодної уваги, хоч він пильно за нею стежив. У кіно вона ж відразу засинала, і він перестав її туди водити. Любила й атракціони, хоч сам Вася після пам’ятного першого відвідування ходив туди неохоче: там завжди чатував на Раю патлань, а ще й той, щетинистий. У щетинистого аж ніздрі тремтіли, коли він дивився на Раю, а це було Васі глибоко неприємно. Завів якось і на танці, хоч туди йти вона опиралась, але, опинившись у юрбі, завзято й натхненно почала бацати: підскакувала, крутилася, трусилася, вигиналася - зовсім так само, як і раніше, коли він її тут застукав. Вася купив їй нічну сорочку, вона покірно її вдягала, але під ранок завжди сорочка опинялася під ліжком і вилазила вона на світ божий в костюмі Єви. Вася проти цього не протестував, бо йому таке трохи й подобалося. Вони почали віднаходити в своєму існуванні сякий-такий ритм, і Васі ночами все рідше снилася хатка на спині й тонкостанна у ній невсипуща господинька, і білі полотнища простирадел та пелюшок, і дитина, й лагідна усмішка господиньки, і накрохмалені фіранки на віконцях тієї хатки, і лискуча свіжопофарбована підлога, на якій ані пилинки; він спокійно став сприймати той розгардіяш, який панував у його хаті і в міру сили наводив у ній сякий-такий лад. Зате сам Вася Равлик не ходив ані на вулицю, ні по рибу, хіба вибіжить вряди-годи скупатися. Раї він запропонував купальника, та вона купатися рішуче відмовилася, навіть бридливо здригнулася при цьому.

Часом Вася влаштовував з Раєю маленькі свята; от і цього разу купив у місцевої самогонниці Красношапочки пляшку за п’ять каребе, і вони ту пляшку за вечір випили. Це робив Вася Равлик, може, і з сентименту, бо коли сиділи отак підхмелені, пригадував оті проводи (пригадав і цього разу) у військо Митька Гілляки, де вони й зустрілися. Тож і сьогодні Васі Равлику стало приємно, і він щось про те солодко забалакав, а потім тис Раю за коліно, гладив їй стегно і ніяк не міг начудуватись, яке холодне в неї тіло. По тому вивів її у садок, і уявив танцюристів, і насварився на Шурку Куксу за те, що так нечемно волочив у темряву свою напарницю, а потім запускав руку Раї під поділ і ошпарювався її холодом.

- Слухай, Рай! - сказав він п’яно. - А ти не спустилася з неба?

- Ха-ха! - засміялася Рая.

- Нє, ти мені признайся, - ледве ворочав він язиком. - Може, тебе ці, ну як їх, ну планетяни, ік! Ну, може, ці об’єкти, що там, сама знаєш, літають, газети про це пишуть, ік! Не оттуда тебе, таку малахольну скинули?

- Ха-ха! - сміялася Рая.

- Ну, чого ти мене ніколи не обіймеш, - совав він обличчям по її плечу. Чого ти, знані, така, як льод, коли ти не ота, з планетян, ік! Ну, обніми мене, мармузя, ну, цьомкни, ік!

Байдуже повертала видок і цмокала його в щоку.

Хапав її руки й клав на плечі.

- Пригорни мене, сироту, - казав п’яно. - А то встану й піду, ік!

Тримала руки як поклав, але його до себе не пригортала.

- Не вмієш обійматися?

- Це ти сам роби! - відказувала спокійно.

- А зроблю! - казав він і м’яв її, як шматок глини, і вона, як той-таки шматок глини, не опиралася і лишалася холодна, як глина, і йому ставало від того більно-печально, і зорі в його очах розросталися, так само холодні й чужі.

- Глянь, які звьозди! - казав він і тицькав пальцем у небо. - Ти з котрої прилетіла?

Але Рая вже й не сміялася. Сиділа темна й мовчазна, безрушна й холодна й ніби спала. Тоді він, розчарований і ображений, уставав і йшов у кінець саду, чавлячи по дорозі равликів, які повилізали на стежку, і равлики ті хрупали під його капцями й перетворювались у твань. А він ставав на краю саду над невеличким урвищем, мочився з тою урвища, і зелений місяць заливав йому очі, одежу, обличчя, перетворював його в отаку величезну зелену істоту, може, і в жабу, а може, це він так погано про себе думав. Чув за собою шум кроків, заправляв штани й понуро чекав.

- Чого ти пішов? - спитала за спиною Рая.

- Ік! - гикав він. - Ніхто мене в цьому світі не любить.

Вона мовчала. Стояла поруч тінню й ані пари з вуст.

- Ти мене хоч любиш? - питав він.

- Ну да, - сказала.

- Обійми мене й поцілуй, бо наб’ю! - люто прошепотів.

Вона поклала йому на плече руки і чмокала, відпечатуючи на щоці

Відгуки про книгу Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: