Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Часом Вася влаштовував з Раєю маленькі свята; от і цього разу купив у місцевої самогонниці Красношапочки пляшку за п’ять каребе, і вони ту пляшку за вечір випили. Це робив Вася Равлик, може, і з сентименту, бо коли сиділи отак підхмелені, пригадував оті проводи (пригадав і цього разу) у військо Митька Гілляки, де вони й зустрілися. Тож і сьогодні Васі Равлику стало приємно, і він щось про те солодко забалакав, а потім тис Раю за коліно, гладив їй стегно і ніяк не міг начудуватись, яке холодне в неї тіло. По тому вивів її у садок, і уявив танцюристів, і насварився на Шурку Куксу за те, що так нечемно волочив у темряву свою напарницю, а потім запускав руку Раї під поділ і ошпарювався її холодом.
- Слухай, Рай! - сказав він п’яно. - А ти не спустилася з неба?
- Ха-ха! - засміялася Рая.
- Нє, ти мені признайся, - ледве ворочав він язиком. - Може, тебе ці, ну як їх, ну планетяни, ік! Ну, може, ці об’єкти, що там, сама знаєш, літають, газети про це пишуть, ік! Не оттуда тебе, таку малахольну скинули?
- Ха-ха! - сміялася Рая.
- Ну, чого ти мене ніколи не обіймеш, - совав він обличчям по її плечу. Чого ти, знані, така, як льод, коли ти не ота, з планетян, ік! Ну, обніми мене, мармузя, ну, цьомкни, ік!
Байдуже повертала видок і цмокала його в щоку.
Хапав її руки й клав на плечі.
- Пригорни мене, сироту, - казав п’яно. - А то встану й піду, ік!
Тримала руки як поклав, але його до себе не пригортала.
- Не вмієш обійматися?
- Це ти сам роби! - відказувала спокійно.
- А зроблю! - казав він і м’яв її, як шматок глини, і вона, як той-таки шматок глини, не опиралася і лишалася холодна, як глина, і йому ставало від того більно-печально, і зорі в його очах розросталися, так само холодні й чужі.
- Глянь, які звьозди! - казав він і тицькав пальцем у небо. - Ти з котрої прилетіла?
Але Рая вже й не сміялася. Сиділа темна й мовчазна, безрушна й холодна й ніби спала. Тоді він, розчарований і ображений, уставав і йшов у кінець саду, чавлячи по дорозі равликів, які повилізали на стежку, і равлики ті хрупали під його капцями й перетворювались у твань. А він ставав на краю саду над невеличким урвищем, мочився з тою урвища, і зелений місяць заливав йому очі, одежу, обличчя, перетворював його в отаку величезну зелену істоту, може, і в жабу, а може, це він так погано про себе думав. Чув за собою шум кроків, заправляв штани й понуро чекав.
- Чого ти пішов? - спитала за спиною Рая.
- Ік! - гикав він. - Ніхто мене в цьому світі не любить.
Вона мовчала. Стояла поруч тінню й ані пари з вуст.
- Ти мене хоч любиш? - питав він.
- Ну да, - сказала.
- Обійми мене й поцілуй, бо наб’ю! - люто прошепотів.
Вона поклала йому на плече руки і чмокала, відпечатуючи на щоці