Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

удар усі об’єднані зусилля м’язів рук, спини і ніг. Щойно весло наближалося до грудей, і спина нахилялась на 15 градусів по відношенню до носа, він досягав повною мірою «прогину». Потім починав «вивільнення». Він опускав руки до талії і витягав лопать із води швидко й рішуче, одночасно крутячи зап’ястям руки, найближчої до води, для того щоб розвернути лопать паралельно до поверхні води. Далі, щоб почати «відновлення», він обертав плечі вперед і штовхав руки в напрямку корми проти весла, тягнучи коліна вгору до грудей і, таким чином, просуваючи своє тіло вперед на полозах та повертаючись до положення навпочіпки, з якого починав. Нарешті, коли човен рухався вперед під ним, він знову повертав весло, щоб розмістити його перпендикулярно до поверхні для наступного захоплення, опускав його акуратно назад у воду саме в той самий момент, що й інші хлопці, і негайно повторював усю процедуру знову й знову саме в тому темпі, до якого закликав рульовий через маленький мегафон, закріплений на його голові. Виконаний правильно, цей процес рухав човен уперед по воді плавно і потужно. Але він мав бути здійснений як єдиний безперервний і невпинний цикл розкручування і скручування тіла. Він мав бути виконаний швидко і точнісінько у той самий спосіб — із тією ж швидкістю і з таким само обсягом прикладеної сили, — у який і всі інші в човні мали його виконати. Це було шалено важко, так, ніби вісім чоловіків, стоячи на плаваючій колоді, що грозиться перекинутися, мали вдарити вісім м’ячів для гольфу в один і той самий момент, із точно однаковою силою, направляючи м’яч у абсолютно ту ж точку на газоні, і мали робити це знову й знову, раз на дві або три секунди.

Тренування тривали протягом трьох годин кожного дня, і коли дні зробилися коротші, вони розтягувалися до темних і більш холодних вечорів жовтня. На той час, коли хлопці виходили з води щовечора, їхні долоні були вкриті пухирями і кровоточили, руки і ноги пульсували, спини боліли, а тіла були наскрізь просякнуті липкою сумішшю поту і води з озера. Вони ставили весла у стійки, розвішували свій одяг для веслування на просушування у шафки в човновій станції, які прогрівалися парою, переодягалися та починали довгий шлях на пагорб назад до студмістечка.

Щовечора Джо Ранц із наростаючим задоволенням відзначав, що все менше хлопців здійснюють цей підйом. Також він помітив ще одну річ. Першими відпали хлопці в бездоганно випрасуваних брюках і щойно відполірованих черевиках. У той час, коли фото успішних веслярів з’являлися на обкладинках «Лайф» і «Сетердей Івнінг Пост», університетська команда здавалася для багатьох із них шляхом побудови свого соціального статусу та поваги на території студмістечка. Але вони не розраховували на надмірні фізичні та психологічні вимоги цього спорту. Коли Джо йшов униз до човнової станції кожного дня, він бачив дедалі більше знайомих хлопців, які покинули свої човни та лежали, розвалившись на траві перед бібліотекою «Саззалло», кидаючи швидкі погляди йому услід. Біль брав своє, але Джо добре справлявся з ним. Біль не був чимось новим для нього.

Розділ 4 

Важко змусити човен плисти так швидко, як ти хочеш. Ворогом, певна річ, є опір води, оскільки треба витіснити об’єм води, рівний вазі людей і спорядження, але та ж вода підтримує тебе, тож цей самий ворог стає твоїм другом. Таке життя: саме ті проблеми, які мусиш подолати, також підтримують тебе і роблять сильнішим, поки ти їх долаєш.

— Джордж Йомен Покок

Бурхливої ночі в листопаді 1924 року Тула Ранц почала народжувати у своїй хатині на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії Айдахо». Вона лежала, стогнучи, в ліжку, а Гаррі вирушив за лікарем у Боннерз Феррі, штат Айдахо, за 28 кілометрів по звивистих гірських дорогах. Невдовзі він наткнувся на розмитий міст на єдиній дорозі з міста. Із допомогою декількох шахтарів він відновив міст, дістався до Боннерз Феррі та повернувся якраз вчасно, щоб лікар прийняв його першу дочку Роуз. Але це тривало цілісіньку ніч.

Це стало останньою краплею для Тули. З неї було досить хатини, досить шахти та досить Айдахо. Через кілька тижнів вони спакувалися у «Франклін», забрали Джо зі школи, поїхали до Сіетла та оселились у підвалі будинку батьків Тули на Алкі Пойнт. Уперше цього року вся сім’я зібралась під одним дахом.

Одначе справи не повернули на краще. Тула з іще одним немовлям, яке потребувало постійного піклування, не стала щасливішою в тісноті їхнього підвалу, ніж була в хатині. І знову Джо, здавалося, увесь час найбільше заважав і дратував її. Тому коли Гаррі отримав роботу механіка в лісозаготівельній компанії «Хама Хама» на каналі Худ, на відстані півдня їзди на захід від Сіетла на машині чи поромі, Джо теж довелося виселитися. Гаррі влаштував сина, все ще 10-літнього, жити з родиною Шварц недалеко від лісозаготівельного табору.

До 1925 року Гаррі накопичив трохи грошей на роботі в «Хама Хама» і сплатив початковий внесок за майстерню з ремонту автомобілів і шин у Секвімі, на північному боці півострова Олімпік. Майстерня розташовувалася в самому центрі на вулиці Вашингтон, головній магістралі через усе місто,