Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
Дощ усе ще дріботів об дах напівзбудованого будинку в Секвімі, коли Джо прокинувся наступного ранку. Вночі прилетів вітер і стогнав у верхівках смерек за домом. Джо лежав у ліжку протягом тривалого часу, слухаючи вітер, згадуючи ті дні, які він провів, лежачи в ліжку в мансарді тітки в Пенсильванії та слухаючи з віддаля скорботний звук поїздів, зі страхом і самотністю, що обтяжували його, тиснули на груди та штовхали на матрац. Те відчуття повернулось. Він не хотів вставати, його навіть не обходило, чи він коли-небудь встане.
Одначе, врешті-решт, він підвівся, розпалив багаття в дров’яній печі, поставив воду кип’ятитися, посмажив бекон і зробив собі каву. Дуже поволі, поки він з’їв бекон, та кава прояснила розум, запаморочення в голові почало зникати, і Джо зрозумів, що підходить до нового осмислення. Він відкрив очі і вхопився за нього, збагнув усе відразу і з’ясував, що воно прийшло разом із запеклою рішучістю, відчуттям наростаючого вирішення. Він був утомленим від того, що опинився в такому становищі — наляканий і ображений, покинутий, безкінечно питаючи себе, чому. Що б не трапилося на його шляху, він не збирався допустити, щоб будь-що подібне повторилося. Відтепер він ітиме своїм власним шляхом, знайде свою власну дорогу до щастя, як і сказав його батько. Він доведе своєму батькові і собі, що може зробити це. Він не стане відлюдником. Джо занадто любив інших людей для цього, і друзі могли допомогти йому відвернути самотність. Він ніколи не дозволить собі знову залежати ні від них, ні від своєї сім’ї, ані від будь-кого іншого у власному відчутті того, ким він є. Він виживе і зробить це самостійно.
Запах і смак бекону потужно стимулювали апетит, і він усе ще був голодним. Джо встав і почав копирсатись у кухні, щоб провести інвентаризацію. Там знайшлося не так багато — кілька пакетів вівсянки, банка маринованих огірків, трохи яєць від курей, що пережили атаки норок, півголовки капусти і трохи болонської ковбаси в холодильнику. Не бозна-скільки для 15-річного хлопця, який уже наближався до зросту 1.80 метра.
Він приготував трохи вівсянки і сів думати далі. Батько завжди вчив його, що кожна проблема має рішення. Але він завжди підкреслював, що іноді рішення було не там, де люди зазвичай очікували на нього, що, можливо, доведеться заглядати в найнесподіваніші місця та думати по-новому і творчо, щоб знайти відповіді, які шукаєш. Він пам’ятав про гриби на гнилих пнях у Боулдер-Сіті та зрозумів, що зможе вижити самотужки, якщо просто буде насторожі й триматиме очі відкритими для можливостей та не дозволить, щоб його життя диктувалося думкою інших людей про те, що він мав робити.
Протягом наступних кількох тижнів і місяців Джо почав учитися повністю самостійно піклуватися про себе. Він забив залізні стійки в землю, щоб укріпити курник проти майбутніх нападів норок, і цінував ті кілька яєць, які збирав щоранку. Хлопець промишляв у мокрих лісах за грибами і завдяки недавнім дощам назбирував їх цілі корзини — гарних рифлених помаранчевих лисичок і жирних, м’ясистих королівських боровиків — та смажив на свинячому жирі, який Тула зберігала в бляшанці. Він зібрав останні осінні ягоди ожини, виловив сіткою останню рибу зі ставка за водяним колесом, зривав крес-салат, додавав ягоди і готував із них салати.
Проте ягід і крес-салату вистачило лише на деякий час. Було ясно, що йому потрібні якісь гроші в кишені. Він їхав до центру міста в старому залишеному батьком «Франкліні» і паркував його на вулиці Вашингтона, де сидів на капоті, грав на своєму банджо і співав, сподіваючись на зайві дрібні гроші від перехожих. Але незабаром виявилось, що у 1929 році не було такого поняття, як зайві дрібні гроші.
Катастрофа почалася на Уолл-стріт, але швидко підкосила все суспільство від узбережжя до узбережжя. Центр Секвіма спорожнів. Державний банк міста ще був на плаву, але його падіння було справою кількох місяців. Що далі, то більше магазинів щодня забивали дошками свої вітрини. Поки Джо співав, собаки сиділи довкола на дерев’яних тротуарах, ліниво спостерігаючи за ним та вичісуючи бліх під дощем. Чорні автомобілі мчали вниз ґрунтовою вулицею, підскакуючи на брудних вибоїнах та розбризкуючи струмені коричневої води, але водії приділяли Джо мало уваги. Чи не єдиною публікою, на яку він міг розраховувати, був бородатий персонаж на прізвисько «божевільний росіянин», котрий тинявся вулицями Секвіма босоніж, бурмочучи собі під ніс увесь час, скільки його пам’ятали.
Джо занурився глибше у свою уяву. За кілька місяців до того він і його друг Гаррі Секор виявили на річці Дандженесс місце, де величезні королівські лососі, деякі більші від метра завдовжки, залягали в глибокій, зеленій, закрученій заплаві, чекаючи на метання ікри. Джо знайшов у сараї гак та почав приховано носити його із собою.
Одного туманного раннього ранку в суботу він та Гаррі пробралися через стікаючі краплями зарості тополь і вільх, що обрамляли Дандженесс, уникаючи лісника, який регулярно патрулював річку під час сезону ікрометання лосося. Вони вирізали товсту жердину з молодої вільхи, приладнали до неї гак та нишком підійшли до швидкої холодної річки. Джо зняв черевики, закатав штани і тихо пробрався до порогів на мілководді вгорі за течією від заплави. Коли Джо зайняв позицію, Гаррі почав кидати велике річкове каміння в заплаву і бити палицею по поверхні води. У паніці риба кинулася вгору за течією до Джо на мілководді. Щойно замиготіли лососі, Джо спрямував багор на одного з найбільших із них, встромив жердину у воду і спритно зловив рибу під зябра, де гачок не залишить примітних знаків. Тоді, серед шуму і плескоту, він ступнув із води й витяг лосося,
