Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

Конібеар, котрого пізніше назвуть батьком веслування Вашингтона, став тренером команди Вашингтона, бо не було більше нікого, хто би міг узятися за цю роботу, а не тому, що він знав бодай дещицю про веслування. Він був професійним гонщиком-велосипедистом у ті часи, коли цілих 8 чоловіків могли осідлати один багатомісний велосипед і нестись по вибоїстих брудних гоночних трасах у диких сутичках, які часто закінчувалися видовищними і кровопролитними зіткненнями. Він став спортивним тренером університетських команд із футболу та легкої атлетики і, зовсім нещодавно, спортивним тренером чемпіона світу чиказької команди «Уайт Сокс» у 1906 році. Коли він прибув до Вашингтона в 1907 році як наставник легкоатлетичної команди і спортивний тренер футбольної команди, його єдиним досвідом у веслуванні були чотири тижні літа 1905 року, коли він тренував хлопців на чотиривесельному баркасі на озері Чаутоква в Нью-Йорку. Одначе у 1908 році він зайняв посаду тренера веслувальної команди, більш-менш за замовчуванням, замінивши пару добровольців, що працювали неповний день.

Конібеар був, за словами тих, хто його добре знав, «простим, прямим і безстрашним». Він напав на свою нову роботу з характерним захватом, який Джордж Покок пізніше назвав «займистим ентузіазмом». Не маючи тренерського досвіду, він бігав угору і вниз берегами озера Вашингтон та кричав на своїх хлопців у мегафон, вільно змішуючи сленг бейсболу з термінологією веслування і великою добіркою буйної ненормативної лексики. Він лихословив так голосно, так часто і так барвисто, що ображені жителі берегів озера незабаром почали скаржитися до університету. Будучи переконаним, що тренування у веслуванні має бути більш науково обґрунтованим, він засиджувався над книгами з анатомії і фізики. Потім він поцупив людський скелет із біологічної лабораторії, прив’язав його на місце веслувальника, прикріпив його руки дротом до держака мітли й уважно спостерігав за його рухами, у той час як його студенти-помічники маніпулювали ним для імітації різних ударів веслами. Переконавшись, що був на правильному шляху в механіці спорту, він зосередився на самих човнах. Команда Вашингтона покладалася на човни, збудовані вдома, багато з яких були помітно бочкоподібні і повільні, деякі мали звичку розвалюватися, якщо на них сильно гребли, а один мав дуже кругле дно і був настільки схильний до перекидання, що Гомер Кірбі, загребне весло команди 1908 року, сказав, що для того, щоби втримати його на рівному кілі, треба зробити проділ на голові точно посередині та розподілити жувальний тютюн рівномірно між щоками.

Тепер Конібеар хотів щось на зразок човнів, які виробляли в Англії: довгих, гладеньких, елегантних і швидких. Дізнавшись, що пара англійських суднобудівників оселилася на півночі, у Ванкувері, він подався їх шукати.

Знайшовши їх плаваючу майстерню у вугільному порту, він сказав Пококам, що планує створити справжній веслувальний флот. Йому треба було купити флот із, можливо, 50, але не менш ніж 12 восьмивесельних човнів. Конібеар хотів, щоб Пококи переїхали до Сіетла негайно, де він дасть їм майстерню на території студентського містечка — суху майстерню на твердій землі, у якій можна збудувати флот.

Приголомшені, але задоволені від розміру потенційного замовлення, Пококи відвідали Сіетл, а потім телеграфували своєму батькові в Англію, щоб поквапився до Вашингтона, де вони знайшли достатньо роботи для них трьох. Лише тоді, як Аарон був на шляху через Атлантичний океан, Джордж і Дік отримали від Конібеара лист, що їх протверезив. Як з’ясувалося, він мав достатньо коштів, щоб купити одного човна, а не 12. Коли батькові сказали про невдачу, Аарон сухо відповів синам: «Ви маєте пам’ятати, що містер Конібеар — американець».

Незважаючи на вкрай знижені очікування, незабаром Пококи влаштувалися в студмістечку Вашингтона, і Хірам Конібеар почав розуміти, що він найняв дещо більше, ніж досвідченого суднобудівника в особі Джорджа Покока. Коли той почав спостерігати за веслярами команди Вашингтона на воді, він швидко помітив вади й недоліки в механіці їхнього ходу, котрі не могли виправити жодні махінації зі скелетом. Спочатку він мовчав, не схильний за своєю натурою давати непрохані поради. Але коли Конібеар почав питати в Пококів їхню думку про веслування своїх хлопців, Джордж поступово заговорив. Він почав навчати Конібеара елементів удару, який він перейняв від човнярів на Темзі в дитинстві і якого вчив юнаків у Ітоні. Конібеар жадібно слухав, швидко вчився, і те, що потім стало називатися «хід Конібеара», найближчим часом розвинулось із цих обговорень. Цей хід характеризувався коротшим прогином тіла назад, швидшим підхопленням весла та коротшим, але потужнішим притягненням весла у воді. При цьому веслярі сиділи більш вертикально в кінці удару, готові ковзати вперед і починати наступний удар швидше, з меншими метушнею і морокою. Він помітно відрізнявся від веслувального ходу з перебільшеним прогином тіла і довгим відновленням, що протягом чималого часу використовувався східними університетами (у тому числі й Ітоном), і почав майже відразу давати результат — перші значні перемоги Вашингтона. Незабаром навіть східні університети взяли до уваги хід Конібеара, намагаючись з’ясувати, як щось, настільки неортодоксальне, може бути таким успішним.

Конібеар помер лише кілька років по тому, у 1917 році, коли виліз надто далеко по гілці, тягнучись за сливою на дереві у своєму дворі, і зірвався униз головою об землю. До того часу, однак, Вашингтон став серйозним суперником на Західному узбережжі, гідним супротивником для Стенфорду, Каліфорнії і Британської Колумбії, досягнувши ледь не того, про що мріяв Конібеар — створити команду «Корнелл Тихого океану».

Після Першої світової війни Дік Покок переїхав на схід, щоб будувати човни для Єльського університету, у той час як Джордж залишився в Сіетлі, і замовлення на його вишукано змайстровані човни посипалися з усієї країни. Протягом наступних кількох десятиліть тренери і команди Вашингтона, що змінювали одна одну, дійшли висновку, що англієць, котрий спокійно працює на верхньому поверсі їхньої човнової станції, може багато чого навчити їх у веслуванні. Вони дивилися на нього, як на щось нове під сонцем — те, що, говорячи сучасною мовою, можна було б назвати як веслувальний «фанатик». Його розумінню деталей спорту — фізики води, дерева і вітру, біомеханіки м’язів і кісток — не було рівних.