Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

акурат на шляху всякого туриста, що мандрував із Сіетла в Порт-Анджелес або далі на півострів. Це здавалося вдалим місцем, окрім того, воно повертало Гаррі до роботи, яку він любив найбільше — порпатися в автомобілях. Уся сім’я переїхала в невелику квартиру над магазином. Джо вступив до школи Секвіма. Він проводив вихідні, допомагаючи батькові в роботі з автомобілями, пораючись із карбюраторами та навчаючись вулканізувати гуму, почасти, від палкого бажання практикувати свої все більші здібності до механіки, а частково через прагнення не мозолити очі Тулі. Коли мер Секвіма ущент розбив батькового «Франкліна», витріщившись на дівчину, що проходила повз, та розламав його дерев’яний каркас, він купив Гаррі нову модель, і той дав Джо старого «Франкліна», щоб хлопець міг вчитися, ремонтуючи його. Друга дочка, Поллі, народилася того ж року, й оскільки бізнес пішов на лад, Гаррі купив ферму — 65 гектарів землі із пнями від нещодавньої вирубки лісу на північний захід від міста. Там він почав власноруч зводити великий будинок.

Секвім простягнувся на широкому просторі прерії між покритими снігом Олімпійськими горами на півдні і широкою блакитною протокою Хуан-де-Фука на півночі. Острів Ванкувер було видно просто на горизонті. Розташована з підвітряного боку гір, укрита від штормів, що циркулюють на Тихому океані, з південного заходу ця місцевість була значно менш дощова, ніж більшість земель на заході Вашингтона, і небо було частіше блакитне ніж сіре. Клімат тут, насправді, був настільки посушливий, що перші поселенці знаходили кактуси, котрі росли в кількох місцях. Це було таке місто, де люди збиралися разом на вихідних, щоб будувати нову церкву, проводити недільні громадські заходи з морозивом чи постукати підборами, танцюючи кадриль у суботу ввечері. У Секвімі м’ясник також міг бути добровольцем-пожежником, котрий рятував ваш будинок чи комору від вогню, або сусідом, що допомагав відновити його. Це було місце, де тутешні жінки із сусіднього племені Джеймстаун С’Клаллам могли ділитися рецептами з дружиною протестантського пастора за чашкою кави в кафе Драйка, де старенькі мешканці сиділи перед поштовим відділенням у суботу, цвиркаючи коричневі пасма слини від жувального тютюну в стратегічно розташовані плювальниці, де хлопчаки могли продавати поцуплені з місцевих городів дині Гонолулу Піту в його вантажівці з фруктами, припаркованій на вулиці Сіл, де дітлахи могли вештатись по м’ясному ринку Лемана й отримати безкоштовний хот-дог у булочці лиш тому, що виглядали голодними, або де вони могли зазирнути в аптеку Брайтона й дістати цукерку за те, що сказали «будь ласка».

Будинок, який заходився будувати Гаррі серед пнів за містом, став працею в безкінечному процесі. Зі зрошувального каналу, що витікав із сусідньої річки Дандженесс, Гаррі із допомогою Джо нелегально вирив канаву для відводу води. Далі батько спорудив лісопилку, яка живилася енергією від відведеної ним води. Він зрубав кілька кривих дерев, залишених лісозаготівельною компанією, що недавно позбулась своєї власності, та напиляв достатньо грубо порізаних колод для каркаса двоповерхового будинку і прилаштував кедровий сайдинг для його обшивки. Гаррі і Джо зібрали гладкі річкові камені з Дандженесс і ретельно звели величезний кам’яний камін. Будинок був ще тільки напівзавершений, коли батько вирішив продати автомайстерню і переїхати із сім’єю на ферму.

Протягом наступних кількох років Гаррі і Джо продовжували забивати цвяхи, як мали трохи часу. Вони побудували широкий ґанок і сарай для дров, курник, що найближчим часом став домівкою для більш ніж 400 курей, і похилений корівник для доїння півдесятка корів, що паслися серед пнів. Гаррі змайстрував маховик і генератор для водяного колеса, що живило енергією його лісопилку, провів електричний дріт до будинку і підвісив лампочки під кроквами. Коли постачання води з арика зростало чи спадало, освітлення мерехтіло, вимикалось і вмикалось, то блимало яскравіше, то тьмяніло. Але йому ніяк не вдавалося закінчити будинок.

Для Джо стан будинку не мав жодного значення. Він знову отримав подобу рідного дому і новий світ для дослідження. Позаду будинку був луг майже на півгектара, вкритий влітку килимом із солодких суниць. Навесні вода текла по водяному колесу батька з такою силою, що вимила озерце майже 3 метри глибиною і 7 з половиною метрів довжиною. Незабаром лосось, сьомга і форель із Дандженесс проклали шлях угору по арику і збирались зграйками у ставку. Джо спорудив сітку на довгій жердині й щоразу, коли хотів риби на вечерю, просто брав сітку, ішов за будинок, відбирав рибу та витягав її. Ліси відразу за фермою були повні ведмедів і пум. Це турбувало Тулу і змушувало, ясна річ, нервувати через маленьких дітей, але Джо був у захваті, коли чув, як ночами ведмеді з плескотом ловлять рибу в ставку або як верещать пуми, зустрічаючи своїх одноплемінників у темряві.

Джо був хорошим і популярним школярем. Однокласники вважали його доброзичливим, розкутим, завжди готовим пожартувати та веселим компаньйоном. Проте деякі з них, хто знав його краще, виявили, що він може раптом несподівано стати похмурим — ніколи не злостивим чи ворожим, але застережним, так ніби існувала та його частина, яку він хотів лишити недоторканою.

Особливо хлопець був улюбленцем міс Флатебо, вчительки музики. Завдяки обміну й щедрості кількох друзів, він незабаром заволодів пошарпаною колекцією старих струнних інструментів — мандоліною, кількома гітарами, старою укулеле і двома банджо. Сидячи на ґанку після школи, а також щовечора, коли домашні завдання були зроблені, він займався музикою — хлопець терпляче й ретельно сам учився уміло грати на кожному з інструментів. Він узявся щодня носити одну з гітар у шкільний автобус. Джо сидів позаду, граючи і співаючи пісні, котрі любив, — гамірливі мелодії з актів водевілів, які чув по радіо, довгі комічні балади і сумні ритмічні ковбойські пісні. Він розважав інших школярів, приваблюючи їх цілими групами на задню частину автобуса, де вони слухали і співали разом із ним. Невдовзі він помітив, що має одну особливу шанувальницю, прегарну струнку дівчину на ім’я Джойс Сімдарс, із білявими кучерями, носом ґудзиком і чарівною усмішкою, котра все частіше сідала поруч із ним, співаючи разом в ідеальній гармонії двох душ.

Для Джо Секвім ставав мало не раєм. Для Тули, проте, це було ще одне розчарування, лише незначне поліпшення