Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

Але вплив Покока не закінчувався майстерністю у технічному боці спорту. Він лише починався з неї. Протягом багатьох років, коли він бачив одне за іншим наступні тренування веслярів, які приходили і йшли, коли він спостерігав, як надзвичайно дужі і горді хлопці прагнуть осягнути дошкульні тонкощі свого виду спорту, коли він вивчав їх і працював із ними, наставляв їх і слухав, як вони розкривають свої мрії і зізнаються у своїх недоліках, Джордж Покок багато чого дізнався про серця і душі юнаків. Він навчився бачити надію там, де хлопець думав, що не було жодної надії, бачити майстерність там, де вона затьмарювалася власним его або занепокоєнням. Він помітив крихкість довіри і спокутну силу віри. Він виявив міцність тонких ниток прихильності, які іноді виростали між парою молодиків або серед цілої команди, що чесно прагнула зробити усе якнайкраще. І він прийшов до розуміння того, як ці, майже містичні зв’язки довіри і любові, якщо правильно їх плекати, можуть підняти команду над буденністю та перенести її до місця, де дев’ять хлопців якимось чином стануть одним цілим — річчю, яка не може бути цілком визначена, річчю, що перебуває настільки в гармонії з водою, і землею, і небом над ними, що їхні веслувальні зусилля зміняться на екстаз. Це була рідкісна річ, свята річ, на яку можна лише благоговійно сподіватися. І за роки після приїзду до Вашингтона Джордж Покок непомітно став її первосвящеником.

Багато років по тому рульовий команди Вашингтона підсумував настрій сотень хлопців, які відчули його вплив: «У його присутності команда Вашингтона завжди стояла, бо він символізував те, при чому діти Божі завжди стоять».

Кожного дня, після того як Том Боллес закінчував промову, і Джордж Покок пробирався назад у свою майстерню, хлопці витягували довгі весла з білими лопатями зі стійок, несли їх униз до води і готувалися до веслування. Вони були геть не готові ступити в делікатні межі гоночного човна, тому чекали черги, щоб сісти на поважний тренувальний баркас «Старий Нерон». Це судно — широка шаланда з пласким дном та довгим містком, що спускався донизу всередину, і місцями для 16 веслярів-початківців, слугувало за початковий полігон для першокурсників із 1907 року, практично протягом усіх 30 років, упродовж яких Вашингтон підтримував програму з веслування.

Щойно першокурсники 1933 року змахнули веслами в перші кілька днів, Том Боллес і Ел Ульбріксон покрокували вгору і вниз за «Старим Нероном» у сірих фланелевих костюмах і фетрових капелюхах. Ульбріксон переважно просто тихо спостерігав за хлопцями, досі прицінюючись до них. Боллес, проте, безупинно репетував на них — то схопити весло таким чином, а не іншим, то вирівняти весла перпендикулярно до води, то виструнчити спину, то зігнути чи випрямити коліна, то потягнути сильніше в один момент, щоб полегшити інший. Це збивало з пантелику і виснажувало. «Старий Нерон» призначався, зокрема, для управління хлопцями, які за темпераментом ще не були скроєні в одну команду, — «пестунчиків», як їх називав Ульбріксон, щоб до того, як вони зрозуміють це, ті не могли зламати дорогі весла і гоночні човни. Хлопці напружувались, тужилися й хапали ротом повітря, але попри всі їхні зусилля, рухали «Старого Нерона» поволі та хаотично з Коси на хвилястий простір озера Вашингтон. Намагаючись всотати уроки та досвід і синхронізувати свої зусилля, вони жили в постійному страху зробити якусь із багатьох кричущих помилок, на які їм продовжував вказувати Боллес.

Одна помилка, зокрема, не потребувала наганяю. Скоро хлопці дізналися, що якщо лопаті весла увійшли у воду занадто глибоко, під неправильним кутом або невчасно з іншими, або якщо залишилися у воді на частку секунди довше у кінці ходу, вони мали шанс «зловити краба»: весло несподівано й безповоротно застрягало у воді, знерухомлене так міцно, ніби якесь гігантське ракоподібне дотягнулося з глибин і заволоділо лопаттю, швидко вхопивши її. «Старий Нерон» продовжував рух, але весло — ні. Хлопця, що тримав весло, воно або сильно вдаряло в груди і вибивало з місця, або, якщо він налягав на весло занадто довго, безцеремонно катапультувало його у воду. Таким чином будь-який удар веслом давав кожному хлопцю можливість мокрої, холодної і ефектної привселюдної форми приниження.

З усіх новачків єдиним, хто хоч раз у житті вдарив веслом по воді, був Роджер Морріс. Перед Великою депресією сім’я Морріс зберегла невелику сільську хатину на західному боці острова Бейнбридж у Пьюджет-Саунд. Хлопчиком Роджер гаяв свої літа, ліниво веслуючи в затоці Манзаніта, прекрасній блакитній бухті, розташованій з підвітряного боку Олімпійських гір. Але він був високим і сильним та, коли хотів, міг би заплисти значно далі в цій гребній шлюпці, що він і довів одного дня, коли йому було 12 років. Страждаючи від зубного болю і бажаючи повернутися до затишку свого будинку в районі Сіетла Фремонті, він веслував 24 кілометри на північ через проїзд Агат, 10 кілометрів на південний схід по відносно відкритій воді П’юджет-Саунд, серед вантажних суден і поромів, а потім на схід через Баллард Локс, де вклинив свою маленьку гребну шлюпку серед траулерів на лосося, буксирів і плотів із колод та проплив через затоку Селмон, щоб нарешті увійти в будинок на превеликий подив своєї матері. Але на борту «Старого Нерона» Роджер швидко виявив, що його стиль веслування вільним ходом був швидше перешкодою, ніж перевагою, коли довелося оволодівати веслувальним стилем, котрий викладали Том Боллес та Ел Ульбріксон у 1930 роки.

Жодному з першокурсників, насправді, не було легко освоїти його. Для досягнення навіть помірно гладкого й потужного удару вони мали навчитися виконувати низку точно розрахованих і ретельно скоординованих рухів. Сидячи обличчям до корми човна, кожен хлопець починав із того, що схиляв груди над колінами, стискаючи ручку одного довгого весла обома руками, витягнутими перед собою. На початку удару, «захоплення», він опускав лопать свого весла у воду й сильно нахиляв тулуб назад до носової частини човна, тримаючи спину прямою. Коли його плечі ставали вертикально над центром тіла, він починав «рух ніг», пересуваючи ноги вперед, а його місце ковзало в напрямку носа на змазаних полозах під ним. Одночасно він тягнув весло до грудей проти опору води, вкладаючи в