Повернутися дощем - Світлана Талан

— Звідки знаєш?

— Просто знаю.

— Яка сьогодні погода для стрільби?

— Ідеальна.

Стримані однозначні відповіді. Теорію дівчина склала. Тепер практика — вона важливіша. Олексій Григорович зупинився на рівнині, попереду маячили фігурки з мішенями. Він дав дівчині добре пристріляну гвинтівку.

— Вітру нема, тобі пощастило. Сім на сім сантиметрів — твоя ціль. Дальність — сто метрів. Тобі всі козирі в руки!

Дівчина лягла на землю, зручно вмостилася, подивилася в приціл.

— Віддача сильна, — попередив він її.

— Так.

— У тебе три патрони.

— Добре.

Уляна стріляти не поспішала. Дочекалася, поки дихання стане рівним, вгамувала хвилювання, довго цілилася, і лише тоді з невеликими проміжками тишу розірвали три постріли. Командир сам пішов до мішеней. Гадав, що не втримається дівча, побіжить за ним, щоб теж подивитися. Ні, залишилася на місці і терпляче чекала.

— Вітаю! Ти впоралася із завданням! — не стримуючи радості, сказав Олексій Григорович. — Усі три — в ціль!

— Дякую, — сказала сухо, ніби й не вона влучила.

— Тепер на триста метрів.

Уляна знову лягла на землю, знайшла на прицілі цифру три і ще довше готувалася до пострілів. Від мішеней командир повернувся із сяючим обличчям.

— Ну ти даєш, дівчинко! Ідеальні постріли! Куля відійшла на чотирнадцять сантиметрів! Це ж супер! Так, молодь, ви кажете?

— Так, — сказала дівчина, і Олексій Григорович вперше помітив її легку, як весняний вітерець, посмішку.

— Що головне для снайпера? — допитувався.

— Маскування.

— Як у тебе з цим?

— Добре.

— Ось ми й перевіримо!

Олексій Григорович повів дівчину в степ, де цвіли маки, хоча вже стояв серпень. Літо видалося не дуже спекотним, часто дощило, тож і трави ще не пожухли, і маки, цариці степу, погойдували тендітними червоними голівками. Проте командиру ці квіти нагадували кров бійців, які густо полили нею донбаські землі. Він зупинився посеред серпневого буйнотрав’я, де віялом хиталася ковила, підставив сонцю обличчя, вдихнув на повні груди. На небі — ні хмаринки, лише безодня синя. Тихо, ніби не було війни, не лунали нещодавно вибухи. Позаду мовчки стояла Уля, чекаючи нових випробувань.

— У тебе є година, щоб влаштувати лігвище і повністю замаскуватися, а в мене п’ятнадцять хвилин, щоб його знайти. Годинника маєш?

— Мобільник є, — відповіла дівчина. — Але як я узнаю, коли минуть ваші п’ятнадцять хвилин, якщо буде вимкнутий телефон?

«Кмітлива, — відзначив командир. — Ще один — нуль на її користь», а вголос сказав:

— Впевнена, що добре замаскуєшся?

— Спробую.

— Тоді тримай, — сказав Олексій Григорович і дав дівчині гвинтівку, саперську лопатку, пластикову літрову пляшку з водою та гранату Ф-1. — Навчальна, не лякайся, — зауважив. — Уяви, що ти на бойовiй позиції. Після завдання тобі треба безпечно відійти, тож добре продумай план. Ясно?

— Так!

— Час пішов! — сказав він, поглянувши на годинник.

Олексій Григорович швидко покрокував геть. Він не випадково вибрав це місце. Уляна помітить невеличкий кущ терну й неодмінно влаштує засідку біля нього.

«Якщо одразу помічу її лігвище — відправлю додому, — вирішив чоловік. — Це буде моє остаточне рішення».

Останнім часом у Насті майже не вмовкав мобільний. У рідкісні дні тиші вона часто його перевіряла, чи, бува, не відімкнувся. Найбільш жаданими були дзвінки від доньки, але востаннє вона телефонувала тиждень тому і Настя була в очікуванні. Від Дня Незалежності, коли вона дізналася, що Геник її обманув, сказавши, що працює таксистом у Києві, а сам пішов воювати, жінці тривог додалося. Та й зв’язок з ним з’являвся дуже рідко. Геник так і не сказав, де саме перебуває, віджартовувався: «Військова таємниця. Потім розповім».

Зранку Настя одразу за звичкою перевірила мобільник. Пропущених дзвінків не було, тож знову Іванна мовчить. Хоч би хвилинку з нею поговорити! Настя набрала сина, та нудний голос повідомив, що з ним нема зв’язку. «Може, Геник дзвонив мамі?» — подумала Настя і зателефонувала їй.

Богдана Стефанівна відповіла, що їй він також не телефонував.

— А ти як, мамо? — поцікавилась Настя.

— Усе добре! Я така щаслива, що потрапила на рідну землю! Ти навіть не уявляєш! Здається, десять, ні, двадцять років зі своїх плечей скинула!

— Я рада за тебе.

— Генику робота подобається? — спитала мати.

Настя зітхнула. Вона вирішила поки що не говорити матері правду, тож відповіла, що у нього все добре, тільки мало вільного часу.

— Мені Ніна нещодавно телефонувала, — голос жінки змінився, і