Повернутися дощем - Світлана Талан

— Чому «Світло»?

— Не тому, що подаю електроенергію, а тому, що Світличний, — посміхнувся чоловік, зблиснувши білими рівними зубами.

Він був геть не таким, як уявляла Настя. Молодий, високий, білявий, з чистим поглядом чоловік, який дійсно випромінював тепло і світло. Таким людям можна довірити потаємне, з ними приємно спілкуватися і навіть просто дивитися на них, бути поруч, заряджаючись енергією самого життя. Про себе Настя називала таких людей батарейками. До них вона зарахувала Валентину з кав’ярні, її подругу Ольгу, невгамовного підприємця, з якою Настя нещодавно познайомилася, а тепер ще й Руслана — світлого, як сонячний день, із щирою та лагідною посмішкою.

Вадим трохи поспілкувався із Русланом, і чоловіки домовилися зустрітися родинами після війни.

— Приїдемо до вас цілим кагалом, — посміхнувся Руслан і мрійливо подивився вгору. — У мене є дружина, двійко синочків, а ще з нами живе мій молодший брат. Як усе буде? Так, як мрію з першого дня на війні: не чути пострілів і вибухів, — продовжив замріяно, — немає постійної напруги, не треба вдивлятися в траву, шукаючи ворожу розтяжку. Буятиме навколо зелень, поруч — річка, діти будуть бавитися з м’ячами, бешкетувати й сміятися, жінки приготують куліш, а ми з Вадимом — шашлик.

— Гарна ідея! — схвалив Вадим.

— Страви з м’яса — справа чоловіків. Згоден?

— Звичайно! — захоплено сказав Вадим.

— Купимо найкраще м’ясо, незважаючи на ціну, спеції, вино, — Настя підхопила ідею.

— Так! Що таке гроші в порівнянні з людським життям, яке не має ціни? — Руслан сумно посміхнувся.

— Можна намітити дату, наприклад, на десятий день після припинення бойових дій, — запропонував Вадим.

— Згода! — підтримав Руслан. — Отже, друзі, заради того десятого дня треба вижити! А ось і наш Дід іде, — кивнув у бік, звідки до них прямував військовий. — Взагалі, нашого командира звуть Григорій Омелянович, та шанобливе Дід він заслужив.

Командир привітався і дав наказ розвантажувати машину. Поки чоловіки розмовляли, Настя сіла на спиляне дерево і спостерігала. Табір айдарівців нагадував метушливий мурашник. Одягнутих повністю у військову форму не було. Одні мали бушлат захисного кольору, другі — зеленого або плямисто-жовтого, треті — тільняшки або футболки. Багато бійців були вдягнені або у звичайні джинси, або у спортивні штани, із взуття — в основному гумові пляжні шльопанці, лише в одиниць — справжні берци. Настя гадала, що в розташуванні мусить панувати суворий порядок, відбуватися навчання. А тут все було інакше. Хлопець, роздягнений по пояс, прав свій одяг в емальованій мисці, ретельно натираючи його милом, інший, закінчивши прання, тинявся, шукаючи води для полоскання білизни. Троє бійців у трусах влаштували біля бліндажа купання, поливаючи один одного водою з пластикових пляшок. Між двома деревами на мотузці сушилася випрана білизна, а поруч, за столиком, двоє чоловіків різалися в карти. Хтось телефонував додому, інший шукав зарядний пристрій для мобілки, хтось закликав до совісті, бо кухар не встигає начистити на обід три відра картоплі. Великий мурашник жив своїм життям, де, здавалося, не було місця війні й не залишилося бодай жодної шпаринки для смерті.

— Про що замислилась, Насте? — відволік жінку голос Діда.

— Просто спостерігаю.

— І які висновки?

— Не образитеся?

— Ні.

— Табір нагадав мені мурашник, але там мешканці працюють злагоджено, а тут кожен робить, що заманеться.

— Тоді це не мурашник, а скоріше циганський табір? — посміхнувся командир.

— Напевно. — Настя стенула плечима.

— Так воно і є, коли тиша, — сказав Дід. — А ось коли вороги пруть, наші хлопці працюють злагоджено. Нема рівних «Айдару» в бою — запевняю вас. Коли треба, то за мить ці мирні хлопці перетворюються на хижаків, яких ніщо не зупинить, поляжуть за свою землю, і кожен з них — герой.

— Хлопці! — крикнув хтось із бійців поблизу машини. — Якщо нема бажання чистити картоплю і хочете поласувати домашніми стравами — гайда сюди!

За мить бійці оточили мікроавтобус. Швидко розвантажили відра та ящики із продуктами та стравами, виставили їх на довгий дерев’яний стіл. Хтось швидко приніс миски і покликав кухаря. Ще кілька хвилин, і «мурахи з мурашника» злагоджено зацокотіли ложками. Настя спостерігала, з яким апетитом хлопці наминали борщ з пиріжками. Не знайшлося й хвилинки, щоб перекинутися словом.

Бійці їли, як голодні люди. Вони доїдали борщ до останньої крапельки, а потім перевертали миски, допиваючи останню краплю, що залишилася на дні. Останнім доїв чоловік, якому на вигляд було не менше сімдесяти років, і його побратими терпляче дочекалися, поки він не вибрав шматочком хліба залишок юшки зі своєї миски, витер рукавом бороду.

— Ще по одній? — пробасив здоровань у тільняшці.

— А завтра що жрати будемо?

— Може, мені завтра вже не знадобиться їжа, — прогудів, як у трубу, велетень.

Почулися схвальні вигуки, і знову дружно забарабанили ложки. У Насті очі заслали сльози. І не тонкосльоза, а тут… Вона відвернулася, аби не бачити, як бійці швидко працюють ложками, низько схиливши голови над мисками.

— У вас погано з постачанням? — стиха спитала Настя.