Повернутися дощем - Світлана Талан

— Як правило, дитинко, снайпери носять на собі від п’ятдесяти до шістдесяти кілограмів. Бачиш ось ту сосну? — він вказав на самотнє дерево на рівнині.

— Так.

— Туди рівно п’ятсот метрів. До неї і назад бігом марш! — скомандував він.

Олексій Григорович бачив, як важко дівчина рушила з місця. Здавалося, ноша тягне її до землі й за кілька кроків вона впаде, але Улянка мужньо побігла. Здалеку здавалося, що то біжить не тендітна дівчина з тоненькою талією, а суне щось гладке й незграбне. Командир подумав, що забув дівчині вдягти наколінники — якщо впаде (а він був впевнений у цьому), пораниться. Кілька разів Уляна й справді спотикалась, але втрималась на ногах. Вона обігнула сосну і побігла назад. Захекана, з розчервонілим обличчям, з мокрим від поту чубом, зупинилася.

— Досить чи ще раз? — спитала, важко дихаючи.

Він мовчки зняв з неї зброю та бронежилет.

— Ходімо! — покликав за собою в бліндаж.

Дівчина увійшла, зупинилася біля входу.

— Сідай, — кивнув. — Попий води.

Чоловік налив з пластикової пляшки, подав дівчині чашку. Вона пила не залпом, потроху, вдаючи, що спрага не дошкуляє. «Вперта», — подумав командир.

— Хочеш довести, що витримаєш будь-яке фізичне навантаження? — спитав дівчину.

— Витримаю.

У голосі впевненість, хоча досі хекає.

— Снайпер на завданні, що може тривати не один день, завжди в напруженні. Коли довго не спати, все навколо розпливається, очі застилає туман, а ти не маєш права на помилку, — розміреним тоном почав Олексій Григорович. — Не можна ворухнутися, бо кожен твій рух привертає увагу ворога. Тобі захочеться пити, а ще гірше — в туалет. І ти будеш довго мучитися, поки зрозумієш, що краще сходити під себе, ніж отримати кулю. Спека. Твоя сеча починає обпікати тіло, воно свербить, але ти маєш лежати нерухомо. Можна, заздалегідь надіти памперс, але війна, не завжди є така нагода. Ти й до цього готова?

— Так.

І знову — чистий, світлий погляд, упевнена відповідь.

— Гадаєш, так легко вбити людину?

— Ворога, — уточнила дівчина.

— Ворога, кажеш? — зітхнув чоловік. — Він також людина. Ти бачитимеш у приціл його обличчя, очі, захочеш не думати про те, що в нього є мати, діти, — не зможеш. Потрібно буде дивитися йому в очі й усвідомлювати, що ти відбираєш у нього найцінніше — життя. Ти гнатимеш від себе думку про горе його матері, нав’язливу, як спасівська муха, і нікуди — уяви, нікуди! — тобі не сховатися від неї! Від хвилювання у тебе шаленітиме в грудях серце, та муситимеш його вгамувати, бо постріл треба робити між його ударами і ти не маєш права на помилку. І якщо стане мужності натиснути на курок, то побачиш, як куля увійде в його голову, бризне врізнобіч кров із мізками і вибалушаться від жаху його очі. Думаєш, до цього можна звикнути? Ні. Ти все життя пам’ятатимеш кожного з них, вони переслідуватимуть тебе вночі.

— Я готова до цього.

— Напевно, надивилася бойовиків, де так просто і легко вбивають людей?

— Не люблю бойовиків.

— Якщо тобі хтось розповів, що до смертей звикають, то не вір їм.

Уля мовчала. Вона розуміла, що проходить випробування, і найбільше боялася, що не складе його і її відправлять додому. Як довести командирові, що вона зробила свій вибір свідомо, морально підготувавшись? Так, буде важко, але вона впевнена, що зможе все витримати.

— Дитинко, щоб убивати — потрібно ненавидіти, щоб ненавидіти — потрібно вміти любити, — сказав задумливо командир, поринувши у свої думки.

— Я ненавиджу ворога, але люблю свою країну, свою землю, тому я свідомо зробила свій вибір, — сказала дівчина і почервоніла, ніби засоромившись своєї балакучості.

— Звідки тобі знати, що таке ненависть? — стомлено спитав чоловік.

— Я бачила, як по моїй землі топталися чужинці, як убивали невинних жителів і патріотів, а ще більше зненавиділа їх, коли сєпаратист мене зґвалтував, — сказала Уля, і очі її стали вологими. — А що таке любов, я також знаю, — знайшла в собі сили, посміхнулася кутиком вуст. — Якщо ви мене не візьмете, я все одно піду воювати, в іншому місці.

— Та-а-ак, — протягнув чоловік, — бачу, хапнула ти лиха. Уляно, скажи мені коротко й відверто, чому ти хочеш воювати? Тобі б дітей народжувати, спокійно жити.

— Щоб спокійно жити, треба захистити свою країну від ворога. Я хочу народжувати дітей у вільній країні. А хочу воювати, щоб мої діти не знали, що таке війна, — спокійно, але твердо мовила дівчина.

— Кажеш, захистити свою країну?

Олексій Григорович випростав спину, зіперся на стіну.

— Саме так.

— Якби сказала «вмерти за рідну країну», одразу б дав тобі відкоша. А зараз іди в бліндаж до «бобрів». До завтра подумаю, що мені з тобою робити.

— Дякую!

Уля підвелася, ледь