Повернутися дощем - Світлана Талан

— Справді?! — вихопилося в Насті радісне. Їй кортіло сказати, що шістнадцятирічна дитина виявилася розумнішою за своїх батьків, але вона не хотіла образити Алісу. — То нехай повертається!

— Я втратила одну дитину і боюсь втратити другу. — Аліса розплакалась, не стримуючи емоцій. — Як ми без неї? Заради її майбутнього ми живемо і все робимо.

— Нехай приїжджає з твоєю подругою і вчиться, а потім видно буде. Принаймні тут безпечніше і вона отримає справжній атестат.

Аліса сказала, що вони з чоловіком проти, але, видно, дівчину не спинити.

— Якщо ми її не відпустимо, все одно втече, — схлипнула Аліса. — Втішає лише одна думка, що в Сєвєродонецьку не стріляють, тож Аллі там буде безпечніше.

— От бачиш, у всьому можна знайти позитив, якщо є бажання! — сказала Настя.

Аліса попросила Настю хоча б іноді навіщати її доньку, але телефонувати вона їй буде сама, бо її розмови можуть підслуховувати. Для таких дзвінків Аліса придбала нову СІМ-картку, про яку не знав навіть її чоловік. Жінки попрощалися, і Настя взялася домивати посуд. Вона мала вихідний і багато запланувала…

Ввечері Настя та Вадим стомилися так, що ледь трималися на ногах. Вони займалися підготовкою до поїздки в зону АТО, збирали посилки, закуповували ліки на зібрані кошти, сокири, пилки, батарейки, ліхтарики, генератор та продукти. Завтра вони повинні бути на роботі, а треба ще отримати передачу — одяг для солдатів.

— Післязавтра зранку завантажимо одяг та страви, які приготують дівчата, тоді й поїду, — сказав Вадим, сідаючи за стіл. — Віриш, за день і ріски в роті не було.

— Зараз повечеряємо, — відповіла Настя, накриваючи на стіл.

Вона промовчала про те, що сама за день нічого не їла. В обід хотіла заскочити в якесь кафе та перекусити, але знову перед очима постала картина: голодні хлопці, які намагаються не давати взнаки, що давно не їли гарячого та домашнього, і лише прискорене цокотіння ложок видає їх. Настя подумала, що не полізе їй шматок у горло, коли ті, хто ризикують щохвилини своїм життям заради спокою мирних жителів та її самої, голодні. Весь день вона піднімала на ноги волонтерів, шукаючи все для передової, де бійці голі та босі. Настя не звикла жалітися на труднощі, тож зібрала залишки своїх сил і подала вечерю. Їла механічно, не відчуваючи смаку, швидко і мовчки тамувала голод, поринувши у свої думки. Добре, що Вадим допоміг вимити посуд — навіть зараз, коли втома звалилася на неї важкою брилою, вона не могла залишити немиті тарілки в раковині до ранку. Залишався останній штрих до важкого і напруженого дня — душ. Автоматично ввімкнула бойлер, роздяглася, насилу переступила бортик ванни і підставила стомлене тіло під теплі струмені. Магічна сила води поступово змивала з неї втому. Настя розтерла тіло рушником і відчула приплив тепла, втома трохи відступила, проте дала шлях іншому — бажанню спати. Жінка розчесала волосся, навіть не поглянувши на своє відображення у дзеркалі, загорнулася в махровий халат і почалапала у спальню.

— Не спиш? — спитала чоловіка.

— Без тебе ні, — відповів стомлено. — Перебираю в пам’яті сьогоднішній день і все думаю, чи чогось не забув.

— У мене є до тебе серйозна розмова, — сказала Настя. — Сподіваюсь, що ти мене зрозумієш і підтримаєш.

— Цікаво!

— Я довго думала над цим… — Настя зробила паузу, і Вадим її не підганяв — відчував, вона прийняла якесь рішення. — Зустріч з айдарівцями змінила мене. Серце кров’ю обливалося, коли на власні очі побачила їх, мужніх і сильних духом, справжніх героїв, ладних віддати свої життя за нашу свободу, голодними і беззахисними. По телевізору звітують, що воїни всім забезпечені, а вони не мають навіть касок, бронежилетів, я вже мовчу про тепловізори. Десь там мій син, напевно, йому також нелегко. Вірю, що хтось його нагодує і допоможе.

Настя підійшла до столика, висунула шухляду, дістала дві обручки.

— Що таке кілька грамів металу в порівнянні з людським життям? — Вона показала Вадиму обручку. — Навіть якщо це біле золото, воно нічого не вартує, коли покласти на терези його і життя.

— Згоден, — мовив Вадим, — людське життя безцінне.

— Золото можна придбати, а втрачене життя повернути не можна, — продовжила Настя. — Ось я й подумала віднести в ломбард наші обручки, а на виручені кошти купити бодай пару бронежилетів.

— Йди до мене, — сказав Вадим замість відповіді і відкинув край ковдри. Настя лягла поруч, не випускаючи з рук обручки, запитально подивилася йому в очі. — Я цілком поділяю твої думки.

— Дякую! — палко мовила Настя та обняла чоловіка. — Я знала, вірила, що ти мене зрозумієш і підтримаєш!

— Чи ми не придбаємо їх потім? Головне — зберегти життя хлопців.

— Ти не будеш проти, якщо один бронежилет ми подаруємо особисто Руслану?

— Звичайно, ні! Руся мені сьогодні дзвонив. Заразила ти його ідеєю про шашлики! — посміхнувся Вадим.

— Він сам запропонував. Я також про нього думала, коли прийняла таке рішення.

— І коли саме ти