Учитель - Шарлотта Бронте
У Madame Пеле було власне товариство, своє коло відвідувачів, котрих, однак, я бачив рідко, оскільки вона приймала їх здебільшого в своєму так званому «кабінеті» — у маленькій кімнатці поруч із кухнею, куди треба було спускатися кількома сходинками. На цих сходинках я нерідко й заставав Madame Пеле з дерев’яним підносом на колінах — за виконанням потрійної роботи: вона обідала, пліткувала з улюбленою служницею-покоївкою і лаяла ненависну кухарку; майже ніколи не обідала із сином, а вже про те, щоб показатися за загальним шкільним столом, не могло бути й мови. Усі ці подробиці звучать дуже дивно для вух англійця, але Бельгія — не Англія, і тутешні звичаї — не наші.
Ознайомившись зі щоденними звичками Madame Пеле, я був дуже здивований, коли одного вечора, в четвер (четвер був у школі наполовину вихідним), я сидів сам у своєму помешканні, перевіряючи гору зошитів з англійськими та латинськими вправами; раптом служниця постукала в двері, й коли я її впустив, передала вітання від Madame Пеле і запрошення: мадам буде щаслива розділити зі мною gouter[43] (перекуска, що відповідає нашому англійському чаєві) в їдальні.
— Plait-il?[44] — перепитав я, думаючи, що неправильно її зрозумів, бо ж і вітання, і запрошення були такими незвичними; але коли ті самі слова почув повторно, я, звісно ж, прийняв запрошення та спустився сходами. Що за примха збрела в голову старій мадам, міркував я, адже її сина не було вдома — він проводив вечір у залі «Grand Harmonie» чи якомусь іншому клубі, членом якого був. Та щойно я взявся за ручку дверей їдальні, як промайнула дивна думка.
— Сподіваюся, вона не збирається мене спокушати, — сказав я собі. — Чув, що старі француженки щось подібне інколи витворяють; але ж gouter? Думаю, вони починають з їжі та питва.
У моїй хворобливій уяві подібне припущення набрало таких загрозливих обрисів, що якби я й далі про це думав, то, без сумніву, негайно відмовився б від запрошення, побіг назад у свою кімнату й замкнувся б там на засув; але коли страх і небезпека наштовхуються на невизначеність, одразу ж виникає потреба з’ясувати неприкриту правду, залишаючи втечу на останній момент — коли жахливі очікування почнуть справджуватись. Я повернув ручку дверей, переступив фатальний поріг, прикрив за собою двері й постав перед Madame Пеле.
Боже мій! Уже перший погляд на неї, здавалося, підтверджував мої найгірші підозри. Отам вона сиділа, в блідо-зеленій мусліновій сукні, з мережаним капелюшком на голові та яскраво-червоними трояндами на оборках; стіл дбайливо накритий скатертиною: фрукти, тістечка й кава; була також пляшка чогось — не пам’ятаю, чого. Уже холодний піт стікав з мого чола, вже я нервово оглядався на зачинені двері, коли погляд випадково ковзнув у напрямку грубки, де, на моє невимовне полегшення, помітив ще одну особу, котра сиділа bfauteuil[45] коло печі. Це була також жінка; більше того, це була стара жінка — настільки ж рум’яна й огрядна, наскільки Madame Пеле худа та пожовкла; її вбрання було таке ж промовисте, й весняні квіти різноманітних відтінків короною увінчували її оксамитовий капелюшок фіалкового кольору.
Я ледь устиг роздивитися відвідувачку, коли Madame Пеле попрямувала до мене граційним, як вона вважала, і пружним кроком, говорячи:
— Monsieur дуже люб’язний, що відірвався від своїх книг та науки на прохання такої незначної особи, як я — і чи буде Monsieur настільки ласкавий, що дозволить відрекомендувати мою дорогу подругу, Madame Ретер, котра проживає в сусідньому будинку — в пансіоні для дівиць.
— А! — подумав я. — Я так і знав, що вона стара! — Вклонившись, я зайняв місце за столом.
Madame Ретер сіла навпроти.
— Як вам подобається Бельгія, Monsieur? — запитала вона із сильним брюссельським акцентом. Тепер я вже міг відрізняти чудову й чисту паризьку вимову, наприклад, месьє Пеле, від гортанної говірки фламандців. Відповів їй ввічливо, а потім запитав себе, як може ця груба й незграбна стара очолювати дівочий пансіон, про який я чув лише схвальні відгуки. По щирості, дивуватися було чому. Madame Ретер більше нагадувала життєрадісну фламандську fermiere,[46] яка живе собі на втіху, чи навіть maitresse de auberge,[47] ніж статечну, поважну, сувору directrice de pensionnat.[48] Загалом континентальні, чи, принаймні, бельгійські старші пані дозволяють собі такі манери, висловлювання та вільності у зовнішньому вигляді, які б нашим ґранд-дамам видались абсолютно неприйнятними, і розв’язно-радісне обличчя Madame Ретер було ще одним свідченням того, що вона — не виняток із правил у своїй країні, й поки її ліве око косило та підморгувало, праве було напівприкрите, що видалося мені дуже дивним. Після кількох марних спроб зрозуміти мотиви цих дивакуватих створінь запросити мене на свій gouter, я нарешті полишив ці потуги і вирішив просто змиритися з невідворотною містифікацією; тепер я просто сидів та дивився то на одну, то на іншу, віддаючи водночас належне конфітюрам, тістечкам і каві, які жінки мені від часу пропонували. Вони також їли — не можна сказати, що без апетиту — й спустошивши чималеньку тацю випічки, запропонували мені по «petit verre».[49] Я відмовився — на відміну від Madame Пеле і Madame Ретер: вони змішали собі по чималій, як на мене, скляночці пуншу й, примостивши їх на підставку коло грубки, підсунули свої крісла ближче і запросили мене приєднатися до них; я скоривсь, і, сівши між ними, вислуховував Madame Пеле, а потім Madame Ретер.
— А тепер до справи, — мовила Madame Пеле і виголосила детально продуману промову, з якої, якщо перекласти її звичайною мовою, випливало, що вона запросила свою подругу Madame Ретер, аби та зробила важливу пропозицію, вельми корисну для мене.
— Pourvu que vous sayez sage, — сказала Madame Ретер, — et a vrais dire, vous en avais bien Pair.[50] — Спробуйте пуншу (чи «пончу», як вона вимовляла): після
