Учитель - Шарлотта Бронте
Кароліна була невисока, хоча й уповні сформована; волосся вугільно-чорне; очі дуже темні, риси обличчя бездоганно правильні; бліда шкіра оливкового кольору, жовтувата на шиї — все це становило єдине ціле, що багато хто вважав би довершеною красою. Не знаю, яким чином, але при блідості обличчя і класичній чіткості рис їй усе ж вдавалося виглядати чуттєвою. Думаю, що очі та губи її вели між собою любовні ігри, й сторонній спостерігач не мав у цьому жодних сумнівів. Тепер вона була чуттєвою, але за десять років стане вульгарною — обіцянка майбутніх безвідповідальних вчинків чітко читалася на обличчі вже зараз.
Поки я пильно вдивлявся в обличчя цих дівчат, вони теж не менш ретельно вивчали мене. Елалі втупила незмигні очі в мене й пасивно, але уважно очікувала на моє мимовільне захоплення її величною красою. Ортанс безсоромно розглядала мене, водночас хихочучи, а потім з нахабною невимушеністю зрекла:
— Dictez-nous quelque chose de facile pour commencer, monsieur.[83]
Кароліна хитнула завитками розкішного, хоча й грубуватого волосся, що закрило її чорні очі; розтуливши губи — повні, як у негра, вона сяйнула чудовими рівними зубами й подарувала мені посмішку de sa faqon.[84]
Гарна, наче Поліна Борґезе,[85] в цей момент вона навряд чи була чистішою, ніж Лукреція Борджиа.[86] Кароліна походила зі шляхетної сім’ї. Згодом я так багато чув про характер її матері-леді, що перестав дивуватися здобуткам так передчасно розвиненої дочки. Ця трійця вважала себе королевами школи і була переконана, що своїм блиском затьмарює всіх. Менш як за п’ять хвилин вони показали мені свої характери і менш ніж за п’ять хвилин я начепив на себе нагрудник сталевої байдужості й опустив забрало безпристрасної суворості.
— Візьміть ручки і починайте писати, — промовив я сухим та безбарвним голосом, так, ніби звертався до Жюля Вандеркелкова і компанії.
Dictee[87] почався. Три мої красуні постійно перебивали мене короткими дурнуватими запитаннями та риторичними зауваженнями; на одні з них я не реагував, на інші спокійно давав стислі відповіді.
— Comment dit-on point et virgule en Anglais, monsieur?[88]
— «Крапка з комою» («семі колон»), mademoiselle.
— Semi-colong? Ah! Соmmе c’est drdle![89] — й хихотіння.
— Je une si mauvaise plume — impossible d’ecrire![90]
— Mais, monsieur, je ne sais pas suivre — vos allez si vite![91]
— Je n’ai rien compris — moi![92]
Тут піднявся загальний шум, і вчителька, вперше відкривши рота, вигукнула:
— Silence, Mesdemoiselles![93]
— C’est si difficile, I’Anglais![94]
— Je deteste la dictee.[95]
— Quelle ennui d’ecrire quelque chose que I’on ne comprendpas![96]
Хтось із задніх парт засміявся; починався безлад, тому слід було вжити невідкладних заходів.
— Donnez-moi votre cahier,[97] — сказав я Елалі різким тоном і, нахилившись, забрав зошит ще до того, як вона зібралася подати його сама.
— Et vous, mademoiselle — donnez-moi le votre,[98] — продовжив я, уже м’якше, звертаючись до маленької блідої дівчини з непоказною зовнішністю, котра сиділа в першому ряді сусіднього відділення, і котру я примітив як найнегарнішу і водночас найуважнішу в усьому класі; вона встала, підійшла до мене і з ввічливим та скромним реверансом подала зошит. Я поглянув на обидва диктанти: диктант Елалі був написаний абияк: увесь у плямах, повний нерозумних помилок; робота ж Сільві (саме так звали негарну дівчинку) написана охайно, і в ній не було серйозних помилок — хіба що кілька орфографічних огріхів. Я спокійно прочитав уголос обидві вправи, відзначаючи помилки; потім глянув на Елалі:
— C’est honteawc![99] — сказав і неспішно порвав її диктант на чотири частини, віддавши їй. Сільві ж повернув зошит із усмішкою, мовивши:
— C’est bien — je suis content de vous![100]
Сільві виглядала також задоволеною. Елалі ж надулась, як розгніваний індик, але бунт її було придушено; самовдоволене кокетство і марний флірт дівчат з передніх парт змінилися мовчазною похмурістю, що було набагато зручнішим для мене, і тому решта уроку минула спокійно.
Дзвінок, що лунав з подвір’я, сповістив момент припинення шкільних трудів. У той самий час я почув дзвінок нашого пансіону і невдовзі по тому — ще один — із сусіднього коледжу.
Миттєво запанував безлад. Учениці зіскочили з місць; я поспішно схопив капелюха, вклонився класній дамі й полишив приміщення ще до того, як хлинув потік вихованок з класу за внутрішньою перегородкою, де, як я знав, перебувало не менше сотні учениць — гул їхніх голосів було вже добре чути.
Заледве вийшов у коридор, як наштовхнувся на мадемуазель Ретер.
— Зайдіть-но сюди на хвильку, — попрохала вона й відчинила двері бічної кімнати, звідки щойно вийшла мені назустріч; це була salle a manger,[101] про що свідчили boufet[102] та armoire vitree[103] зі склом і фарфором, котрі становили частину вмеблювання. Перш ніж вона зачинила двері, коридор заповнивсь ученицями — тими, хто приходив у пансіон щодня; вони зривали з дерев’яних гачків для речей плащі, капелюшки та кошики з рукоділлям; час від часу чутно було пронизливий голос класної дами, котра намагалася встановити хоч якийсь порядок, але я б сказав, безуспішно; дисципліною і не пахло в цих галасливих рядах — а то ж була одна з найкращих шкіл у Брюсселі.
— Отож, ви провели ваш перший урок, — почала мадемуазель Ретер спокійним та врівноваженим тоном, ніби не усвідомлюючи той хаос, від якого нас відділяла лише стіна. — Чи задоволені ви ученицями і чи не скаржитеся на їхню поведінку? Будьте відверті зі мною і нічого не приховуйте.
На щастя, я чувся в силі сам впоратися зі своїми ученицями — без сторонньої допомоги. Легкий туман, який спочатку плутав мені думки, значною мірою розсіявся. Не можу сказати, що був надто засмучений чи пригнічений
